Що робити з творчістю чоловіків-монстрів?

Роман Поланскі, Вуді Аллен, Білл Козбі, Вільям Берроуз, Ріхард Ваґнер, Сід Вішез, В. С. Найпол, Джон Ґальяно, Норман Мейлер, Езра Паунд, Караваджо, Флойд Мейвезер, щоправда, варто почати перелічувати атлетів – і годі спинитися.

Вони зробили чи сказали щось жахливе, але й створили щось визначне. І оте жахливе псує сприйняття визначного. Ми не вміємо споглядати чи слухати визначний твір, відкинувши думки про ложку дьогтю у бочці меду. Повінь знань про монструозність творця змушує нас крутити носом від огиди. Або ж… і не крутити зовсім.

Ми продовжуємо насолоджуватися витвором мистецтва, відмежовуємо чи намагаємося відмежувати творця від його творіння. В будь-якому разі, стоїмо на хисткому ґрунті. Переді мною генії-монстри, і я не знаю, як мені до них ставитися.

Всі ми хоча б раз розмірковували про монстрів у еру Трампа. Мої роздуми зародилися кілька років тому. Я досліджувала біографію Романа Поланскі – інформація була потрібна для книги, що я в той час писала, – і його монструозність викликала у мене богоговійний жах. Яка монументальність, Великий каньйон монструозності. А все ж, коли я дивилася його фільми, краса стрічок творила свою масштабну грандіозність, і я закривала очі на потворні вчинки режисера.

Я детально вивчила матеріали у справі про зґвалтування Саманти Ґейл, жодна дрібниця не проминула моєї уваги.

Чи не слід нам відмежувати мистецтво від митця, творіння від творця?

Чи не стираємо ми собі добровільно пам'ять, коли бажаємо послухати Ваґнеровий цикл «Перстень Нібелунгів»? (Не всім однаково легко вдається забувати; наприклад, Ваґнерові твори рідко виконують в Ізраїлі).

Чи, може, ми переконані, що генії можуть бути звільнені від відповідальності, така собі записка від батьків про звільнення від уроків?

І чи не змінюватиметься відповідь на ці питання залежно від випадку? Деякі творіння стали геть нестравними після переступів їхніх творців – хто зможе дивитися Шоу Козбі тепер, коли стало відомо про звинувачення Козбі у зґвалтуванні? Тобто, технічно це цілком можливо, та хто стане це робити? Чи ми просто таким чином впиваємося видовищем власної втраченої невинності?

Чи це суто прагматичне питання? Чи варто утриматися від перегляду, якщо ця людина, митець, досі жива і матиме дивіденди від рейтингу шоу? Адже ми голосуємо за рахунок своїх гаманців!

Якщо так, то чи означає це, що фільми Романа Поланскі слід показувати безкоштовно? І чи пристойно дивитися таке кіно у домі друзів?

Знаю, Поланскі чи не найгірший зі списку монстрів (хай що це означає), а випадок з Козбі більш актуальний, і все ж для мене архімонстром постає Вуді Аллен.

Чоловіки, прихильники режисера, часто цікавляться, чому Вуді Аллен так дратує нас [жінок]. Вуді Аллен розбестив Сун-Ї Превін, дитину його партнерки Мії Ферроу. Коли вони вперше переспали, Сун-Ї була дуже юною дівчиною, а він – всесвітньо відомим режисером.

Розбещення Сун-Ї я сприйняла особисто, як зраду. Коли я сама була у юному віці, то почувалася, як Вуді Аллен. Я інтуїтивно відчувала чи просто припускала, що на екрані він представляв мене. Він був мною. Це один з особливих аспектів його геніальності – здатність дати глядацькій аудиторії відчути, що він представляє саме її. Ідентифікацію підсилювало те, що на екрані Вуді зазвичай поставав на позір беззахисним: худющий, немов дитина, невисокий, немов дитина, розгублена дитина у байдужому та незрозумілому світі. (Таким був і Чаплін).

Я почувалася до нього ближчою, ніж то пасувало б маленькій дівчинці, надто коли йдеться про чужого дорослого чоловіка-режисера. У якомусь божевільному сенсі, я почувала, що він був частиною мене. Для мене він завжди був одним із нас, беззахисних. Після випадку з Сун-Ї, він постав хижаком.

Моя реакція не була продиктована логікою. Це був вибух емоцій.

Котрогось дощового пообіддя, навесні 2017, я хлюпнулася на диван у вітальні та здійснила акт гріхопадіння. Ні, не того гріхопадіння, про яке ви подумали. Ось що сталося: я з власної волі вкотре переглянула «Енні Голл». Це далося легко. Я просто натисла кнопку на величезному універсальному пульті й шаруділа пачкою печива, поки розгорталися вступні титри. На відміну від решти актів гріхопадіння, цей був позбавлений драматизму.

Цей фільм я бачила щонайменше дюжину разів, та попри це, його чари подіяли на мене знову. Фільм є кмітливим дотепом, легким, мов танцювальні па Фреда Астера, мов наповнена гелієм кулька на тонкій шворці.

Історія про кохання для людей, котрі не вірять у кохання: Енні та Алві сходяться, розходяться, знову сходяться, поки врешті остаточно поривають. Їхні стосунки від початку були приреченими, як і знаковими для обох.

Ота фраза, що її Енні все повторювала – «Це таке піжонство!» – визначила загальний настрій кінокартини, ці кілька звуків, відірвано від сенсу, (в оригіналі англ. – «la-di-da»), надають фільму грайливої радості, поки Аллен проповідує свій дешевенький екзистенціалізм.

«Енні Голл» є найвидатнішим комедійним фільмом двадцятого сторіччя – він кращий за «Виховання крихітки» Говарда Гоукса, кращий навіть за «Гольф-клуб» Гарольда Реміса, а все тому, що «Енні Голл» не цурається торкнутися питання нестримного нігілізму, що темною тінню сидить під серцем цієї комедії. А ще, фільм ну дуже смішний. Коли дивитеся «Енні Голл», на якусь мить відчуваєте себе частиною людства, і відчуття приналежності таке реальне, немов смачний цьом у щоку.

Фільм штучно викликає відчуття зв'язку, і в цьому його краса – історія кохання відступає на задній план. Що й називається великим мистецтвом. Про всяк випадок це пишу – раптом ви не зрозуміли.

Ну справді, нечасто вдається відчути зв'язок з рештою людства, це рідкісне задоволення. То що – мені від нього відмовитися, бо Вуді Аллен був повівся нечемно? А от це нечесно.

Якось у розмові з подругою я кинула фразу про те, що пишу про Вуді Аллена, і Сара розповіла, що у своїй околиці бачила маленьку безкоштовну бібліотечку (книжкову хатинку на вулиці, таку невисоку шпаківеньку, де можна залишити книгу або взяти котрусь почитати), і у тієї аж під крихітними балками тріщало від книг про Аллена.

Нас це розсмішило – ми уявляли цю умовну розлючену людину, найпевніше жінку, фанатку, яка не могла навіть дивитися на ці книги, тож просто запхала їх усіх у милу маленьку хатинку.

Аж тут Сара задумливо проказала: «Я й сама не знаю, як дати раду почуттям щодо Аллена». Ну власне.

Я розповіла ще одній розумній подрузі, що пишу про Вуді Аллена.
«У мене стільки думок про Вуді Аллена!» – вона була рада ділитися. Ми попивали вино на її кружґанку, вона зручно вмостилася, її обличчя відсвічувало м'яке пообіднє світло.

«Яка ж я на нього сердита! Я була зла після історії з Сун-Ї, аж тут новини про – як звали того хлопчика – Ділана? Тепер ще й звинувачення у розбещенні Ділана, і ще потворніші виправдовування Аллена. А як я ненавиджу те, що він говорить про Сун-Ї, все наголошує, як непомірно вона збагатила його життя».

Якщо бажаєте ще більше заплутатися в емоціях, подивіться «Мангеттен».

Як і багато – багато кого? багато жінок? багато матерів? багато колишніх дівчат? багато моралізаторів? – я роками уникала цього фільму. Кілька місяців тому – я саме почала розмірковувати про Вуді Аллена як про монстра – переглянула чи не кожен фільм режисера, поки нарешті визнала, що мені доведеться коли-небудь переглянути «Мангеттен».

Врешті-решт, цей день настав. Я вмостилася на зручному дивані у затишній вітальні; тим часом тривав суд над Козбі. Був червень 2017-ого. Мій чоловік з нордичним чуттям до драми по-тихому запропонував перемикатися між судовим засіданням та фільмом, щоб так сконструювати метанарратив монструозності. Та суворе північноєвропейське під'юджування мого чоловіка зійшла на ніщо, бо ж суд над Козбі на транслювали на телебачення.

Хай там як, а він відбувався.

Настрій того літа був геть паскудний, фоновим було відчуття, наче щось не так. Люди – я маю на увазі найперше жінок – були неспокійні та нещасливі. Вони зустрічалися на вулицях, хитали головами і розходилися мовчки.

Жінкам допекло. Жінки влаштували величезний марш, бо «були ситі по саму зав'язку». Вони писали у фесйбуці, у твіттері, сердито й подовгу гуляли, жертвували гроші Американській спілці захисту громадянських свобод (ACLU), дивувалися, чому це їхні партнери і діти не миють посуд частіше. Жінкам відкрилася вся образливість парадигми миття посуду. Настрої жінок ставали все радикальнішими, хоч насправді у них не було на це часу.

Арлі Рассел Гогшілд опублікував «Другий зсув» у 1989, а у 2017 жінки виявили, що це лайно як ніколи на часі. Через кілька місяців буде оприлюднено звинувачення Гарві Вайнштайну, а незабаром, після тривалого вільного падіння, на всіх звалилася купа лайна під гештеґом #ЯнеБоюсьСказати (#MeToo).

Попри огром думок, почуттів і гніву, я поставила собі за мету переглянути «Мангеттен» без упереджень. Зрештою, цей фільм вважається шедевром Аллена, і я б радо дозволила йому зачарувати мене. І він таки зачарував мене – одразу на титрах, своєю мистецьки вивіреною різкою зміною кадрів, що майже комічно акомпанували тріумфальній мелодії «Rhapsody in Blue».

Ще хвилька, і ми знайомимося з Айзеком (персонаж Аллена), хто прийшов пообідати з другом Єлем (ви серйозно? «Єль»?) і його дружиною Емілі. З ними також дівчина Айзека, сімнадцятирічна школярка Трейсі (Маріель Гемінґвей).

Що справді вражає, то це безпосередня безтурботність цієї сцени. Нічого особливого, я просто сплю зі школяркою. Звісно ж, Айзек знає, що стосунки не можуть тривати довго, та його заледве чи й турбують ускладнення через моральну складову.

Айзек трахає ту школярку з безтурботним, як сказала б моя мама, «гоп-гей, на-на-ней!» завзяттям. Аллен полюбляє тонувати свої картини моральними дилемами, але не тоді, коли йдеться про цю ситуацію – ситуацію, в якій чоловіки середнього віку трахають дівчаток-підлітків. Ця проблемна ситуація ставить у глухий кут будь-якого, навіть визначного, навіть трошки Флобера за поглядами, дослідника сучасної етики.

«У школі, в старших класах, навіть негарні дівчата красиві». Таке мені колись сказав один учитель-чоловік.

Обличчя Трейсі – обличчя Маріель – відзнято великими планами, що нагадує про першопоселенців та поля пшениці, залиті сонцем (зрештою, це обличчя з мальовничого штату Айдаго). Режисер вважає Трейсі такою добропорядною і чистою, якою не буде жодна інша жінка у фільмі. Трейсі мудра, такою змалював її Аллен, але, на відміну від дорослих у фільмі, вона цілковито – і це дивовижно – позбавлена невротичних переживань.

У Гайдеґґера є поняття dasein та vorhandensein. Dasein означає усвідомлену присутність, створіння, свідоме власної смертності – наприклад, чи не кожен персонаж у фільмах Вуді Аллена, за винятком Трейсі. Натомість vorhandensein характеризує створіння, що замкнуте на своєму існуванні; воно просто існує – немов якась річ чи тварина. Чи Трейсі. Вона виняткова суто завдяки тому, що існує: інертна, опредметнена, vorhandensein.

Як і всі зірки старого кіно, вона – це її обличчя, Айзек і сам про це згадує, коли проповідує друзям причини, з яких варто жити далі: «Жарти Ґраучо Маркса, відбиті удари Віллі Мейса, ті чудові яблука і груші на полотнах Сезанна, краби у Сема Во, ага, і ще обличчя Трейсі». (Фільм було знято так давно, а яка разюча схожість між списком Айзека та дописами вдячності у фейсбуці).

Аллен / Айзек можуть підступитися до світу без смерті, переспавши з Трейсі. Оскільки мова про визначного режисера, Вуді Аллена, Трейсі дозволено висловлювати думку, вона не дурепа. «Твої турботи – це й мої турботи», «У нас чудовий секс». Все складається на користь Айзека: він може й далі всмоктувати її втілену простоту без докорів сумління. Інші жінки у фільмі не користуються такими перевагами.

Дорослі жінки «Мангеттену» похитнулися у поглядах і обтяжені думками про смерть; власне, які тільки думки їх не обтяжують. Жінка, яка думає, застрягає – й опиняється осторонь тіла, краси та життя як такого.

У «Мангеттені» Аллен-режисер ані разу по-справжньому глибоко не розмірковує про складність ситуації, у якій старий пень пече школярку, і так само в житті Аллен-чоловік – загалом напрочуд красномовний – зненацька втрачає дар красномовства, коли йдеться про Сун-Ї.

В інтерв'ю 1992 року для Тайм Аллан кинув фразу, сумнозвісно безглузде пояснення його моральних дефектів:

«Серце жадає того, кого воно жадає, і крапка».

Одна з тих фраз, котру, почувши раз, годі забути: всі негайно її запам'ятали, хотіли того чи ні. У ній монструозна зневага до всього, окрім себе самого. У ній гордість за свою ірраціональність. Вуді ще й додав: «У таких справах не варт шукати логіки. Ви знайомитеся з людиною, закохуєтеся – от і все».

Я посунув на неї, як пес на сучку.

Заважаючи на те, яким був настрій того літа, мені перегляд «Мангеттену» дався ще важче – я його додивилася не з першого разу. Про що написала у соцмережах: про те, як важко було дивитися «Мангеттен» в еру Трампа (я палко хотіла, щоб то була лише мить Трампа).

«Мангеттен» – геніальний фільм! Я покінчив з тобою, Клер!» – так відреагував один з моїх (тепер колишніх) читачів. Ми не були знайомі особисто. Він сумлінно читав мої дописи – його не відлякали навіть мої більш провокативні заяви, а в деяких йшлося про моє бажання стратити чи просто перерубати чоловічу частину людства, у дусі радикальної феміністки Валері Соланас.

Та варто мені було написати, що «Мангеттен» залишив після перегляду неприємні відчуття – здається, дослівно я написала «легку нудоту», – і цей читач театрально відписався від мене, заявивши, що він покінчив читати мене раз і назавжди.

Я провалилася у своєму основному завданні (яким його бачив той читач): не змогла пересилити спокусу моралізувати та доскіпуватися, піддалася емоціям, замість всіляко захоплюватися генієм. Та хто повівся емоційно у тій ситуації? Адже це він умовно грюкнув дверима, коли покинув віртуальний простір моєї сторінки.

Мені доведеться ще не раз чути таке від чоловіків, розумних і не дуже, молодих і не дуже, протягом наступних місяців: «Мангеттен» слід оцінювати з міркувань естетики!»

То в кого з нас бачення не затьмарене? У того, хто міг собі дозволити – такому привілею можна хіба позаздрити – не перейматися ставленням кінорежисера до жінок та списком його переступів стосовно юних дівчат? Хто зумів насолоджуватися твором мистецтва і не піддатися облуді біографічного викривлення? Чи у тієї, котра звернула увагу на явні антипатії та пожадання, котрі й були рушійними силами кінопроекту?

Це запитання, справді.

І чи були усі ті пихато горді своєю об'єктивністю глядачі такими об'єктивними, як вони думали? Геніальність Вуді Аллена – у постійному звинувачуванні себе, аж ось він зняв фільм, де цього немає, сам він пече тінейджерку, а цей фільм ще й називають геніальним?

То що, зрештою, чоловіки, ревні прихильники фільму, захищають? Фільм? Чи щось іще?

Визначний твір мистецтва розворушує у нас почуття. Та коли я кажу, що «Мангеттен» викликав у мене легку нудоту, з'являється якийсь чоловік і заперечує: «Ні, не таке почуття. У тебе неправильне почуття. Я авторитетно заявляю – «Мангеттен» геніальний».

Та що це за авторитетні заяви? Авторитетна заява – твір повинен існувати окремо від реального життя. Авторитетне переконання – біографія облудна для сприйняття твору. Авторитетне вчення – твір існує в ідеальному стані (аісторичному, монолітному, вихолодженому, кришталево-чистому).

Авторитетний ігнор – жодних почуттів, що природно виникають після ознайомлення з біографією суб'єкта. Через таке починається авторитетне цькування. Авторитетне твердження – цінувати твір, не обтяжуючи враження деталями біографії автора чи історії в цілому. Авторитетна позиція – на боці творця (чоловіка), проти глядацької аудиторії.

А я, я не аісторична, не імунізована від біографічного знання. Це привілеї переможців історії (чоловіків) (поки що).

Справа ще й у тому, що я не стверджую, що правда на моєму боці. Однак я представниця аудиторії. І я лише перелічую факти: враження від «Мангеттену» зіпсовано враженням від історії з Сун-Ї; але й сам по собі він типу огидний; але має в собі усяке чудове. Всі ці твердження можуть справджуватися водночас. Те, що чоловіки кажуть мені не зважати на біографію Аллена, не досягає бажаного результату: я й далі беру її до уваги.

Що мені робити з монстром? Хіба на мене покладають якусь відповідальність? Відвернутися чи облишити призму біографій і продовжувати дивитися / читати / слухати?

І чому існування монстра взагалі так нас – мене – діймає?

Коли у вас виникають моральні почуття – знайте, що назирці завжди йде самомилування. Ви вкладаєте свої емоції у мовне ложе етики і милуєтеся собою у процесі. Нами керують емоції, довкола них ми й танцюємо словами. Виражати наші чесноти, як нам здається, є дуже важливим, і на диво збудливим.

Нагадування: не «ми», не «ви», а «я». Не уникаймо відповідальності. Я і є аудиторія. І я відчуваю, що щось цілковито неприйнятне жалібно квилить всередині мене. Навіть у пориві справедливого обурення, коли шпетаю Вуді за те, як він повівся зі Сун-Ї, я знаю, що, за певними мірками, й я сама не зразкова громадянка.

Звичайно, я ладнаю з дітьми, я уважна до друзів, підтримую затишок удома, слухаюся чоловіка, помірно приязна з батьками. У щоденних справах і помислах я – в міру пристойна людина. Та це не вся я, є частина мене, що дещо нагадує монстра. Вікторіанці розуміли це відчуття; тому в ту епоху й з'явився яскравий приклад розполовиненого Доріана Ґрея, доктора Джекіла та містера Гайда. Припускаю, така вже природа людей – плекати постійна підозри у власній підлості. Вона й живить наше захоплення людьми, котрі вчиняють жахливі речі. Щось у нас – у мені – суголосне з жахом, розпізнає жах у мені; і саме жахається, а тоді розслабляється, коли радісно вболіває у драмі за покарання іншого монстра.

Психічний театр публічного осуду монстрів можна розглядати як вигадливий канал ухильності: я такого не вчиняю. Я не монстр. А тимчасом, агов, чи не придивитися вам уважніше до хлопця онде.

Критик Волтер Бенджамін сказав: «В основі кожного великого творіння лежить велике варварство». Мою працю навряд чи можна назвати великою, та все ж я розмірковую: чи не лежить в основі кожного посереднього творіння, ну знаєте, трохи менше, середньостатистичне варварство? Невелике? Краплинка варварства?

Щоб бути продуктивним письменником чи митцем, потрібно мати багато якостей. Талант, мізки, наполегливість. Заможних батьків – теж непогано. Обов'язково спробуйте таких собі роздобути. Але першим серед рівнозначних за важливістю інгредієнтів успіху є егоїстичність. Книгу складають маленькі акти егоїзму. Егоїзм у тому, щоб зачинити двері та відсторонитись від сім'ї. Егоїзм у тому, щоб ігнорувати дитячу коляску у коридорі. Егоїзм у тому, щоб забути реальний світ задля створення нового, вигаданого. Егоїзм у тому, щоб красти історії реальних людей. Егоїзм у тому, щоб берегти свої сили для пустолицого коханця, читача. Егоїзм у тому, щоб дозволити собі казати те, про що не можете змовчати.

Тому я й розмірковую: може, я не достатньо монструозна. Мені добре відомо про мої письменницькі недоліки – хоч щось я знаю досконало, гіршими є недоліки, про які я не знаю, але якась частина мене запитує: якби я була більш егоїстичною, чи не була б моя робота кращою? Чи слід прагнути до більшого егоїзму?

Письменниці, яких я знаю, воліють до більшої монструозності. Вони говорять про це дещо недбало, жартівливо: «Якби ж я мала дружину». Та що це означає, по-справжньому? Це означає, що ви хочете занехаяти обов'язки виховання дітей на користь звершення егоїстичних таїнств красного письменства.

Власне, я запитувала про це роками, особисто, у кількох знайомих письменників, на мою думку – великих. Обом я писала чарівні е-мейли, та мені завжди хотілося дізнатися про одне: наскільки ви егоїстичні? Або, якщо іншими словами: наскільки мені треба бути егоїстичною, щоб стати такою ж великою, як і ви?

Карколомно егоїстичною, як я виснувала зі спостережень за ними звіддалік. Настільки егоїстичною, щоб замикати двері від дітей, поки пишу, писати навіть на свята, їздити з презентацією книги кілька тижнів підряд, спати з іншими жінками на конференціях, робити що завгодно, що допоможе у письмі.

Нещодавно я завітала у гості до молодої письменниці та її чоловіка, також письменника. Ми сиділи у запрудженій книгами кімнаті, довкола панував хаос. Діти були зручно закутані в ліжках нагорі, до нас хіба іноді долинали нерозбірливі звуки.

Моя товаришка перебувала у творчих муках: троє її дітей у початковій школі, чоловік працює на повну ставку, а вона намагається вирізьбити свою кар'єру на фрілансі та написанні книг. Над ними нависла грозова хмара письменницьких амбіцій .

Ми зустрілися посеред тижня, тож усім давно була пора бути в ліжку. А ми пили вино і говорили про роботу. Чоловік був зі мною дуже милим, тобто сміявся над усіма моїми жартами. Він був немов з натугою заведений механізм, вкрай тривожний, може через те, що не пізнав письменницького успіху. А дружина пізнала, купалася в успіхові.

Вона розповідала про оповідання, яке нещодавно написала й опублікувала.

«А, це те, що було причиною занедбати мене і дітей?» – поцікавився дуже розумний, дуже милий чоловік.

Дружина була монстром, достатньо великим монстром, щоб довести свою справу до кінця. А от чоловік – ні.

Можливо, як письменниці вам не обов'язково вбивати себе чи занедбувати дітей. Але все ж ви щось занедбуєте, оту частину себе, яку довго плекали. Коли завершуєте написання книги, опиняєтеся серед поламаних речей: невдалі побачення, порушені обіцянки, забуті зустрічі. А також інші, більш важливі невдачі: неперевірені домашні завдання дітей, нездійснені телефонні дзвінки батькам, незадовільний подружній секс. Через усі ті речі довелося переступити, щоб написати книгу.

Так, у мені стандартна міра монструозності реальної людини, незвідана глибина, придушений Гайд. Але є сторона монструозності, яку я демонструю відкрито: я митець, який завершує своє творіння. Ті, хто завершують свої творіння, завжди монстри. Вуді Аллен не просто старається щороку знімати один фільм, він щосили намагається цей фільм довести до великого екрану.

Почуття власної монструозності від завершення роботи гостро нагадує самотність: відсторонена від сім'ї, я пишу в орендованій хатині чи недорогому мотелі. Якщо я не можу повністю відмежуватися, тоді ховаюся у холодному офісі, замотуюся у шалики та рукавички без пальців, насуваю хутряну шапку на очі і хай там що, а доведу справу до кінця.

Моя товаришка та я вчинили найбільш по-монстерськи, коли віддали своїх дітей під опіку когось іншого на час, поки ми завершували писати твір. Це не так погано як зґвалтування чи мастурбування в горщик з кімнатною рослиною на очах у присилуваної людини. Звучить так, немов я прирівнюю чоловіків-хижаків до жінок, здатних викінчити розпочате, що дещо нездорово. Я й справді це роблю. Бо коли жінка робить те необхідне для викінчення творчої роботи (занедбує дітей), вона почувається монстром. Та й інші описують її так само.

Дівчина Гемінґвея, письменниця Марта Ґеллгорн, вважала, що митцеві не обов'язково бути монстром, щоб стати митцем. Але монстрові обов'язково прагнути стати великим митцем, щоб виправдати своє існування.

По-своєму, так виглядає феміністський погляд на історію мистецтва: Марта крутнула колесо історії мистецтва єдиною їдкою, блискучою фразою, назвавши історію сказанням про моральну компенсацію.