"Мені треба схуднути!", - саме з цієї думки, зазвичай, й починається анорексія.
Насправді, найчастіше у цих жінок немає проблеми з зайвою вагою, в них є проблема з вмінням виражати емоції та з відчуттям себе, як жінки та особистості. Тоді слова "Я сідаю на дієту!" - це підсвідомий спосіб докричатися: "Мені страшно! Мені потрібна підтримка". І якщо в цей момент підтримка не прийде від близьких, таку жінку почне підтримувати анорексія.
Варто насторожитися, якщо жінка надмірно стурбована своєю фігурою, кількістю вживаних калорій, дієтами, проявляє надмірну завзятість у бажанні схуднути незважаючи на нормальну вагу, а також, коли жінка продовжує вважати себе занадто повною навіть при явному недоліку ваги.
Спочатку голос анорексії допомагає відчувати емоційний комфорт, тим хто його почує - до такого висновку дійшли дослідники самовідчуття людей з анорексією Сара Вільямс та Марія Рід.
Втім поступово лагідний дружній шепіт перетворюється на внутрішнього диктатора, якому неможливо заперечувати.
Коли їх голос тихий, то вилікуватися від них набагато легше, ніж коли вони говорять на повну і можуть керувати пацієнтами. От тільки вчасно розібратися, що це хвороба, на початку людині важко. І часто відмовитися від такого "внутрішнього друга", без сторонньої допомоги – надзвичайно складно.
Галина, 26 років
Це була структура, яка мене тримала, об’ємна структура з дротиків. Якби не вона, я б розсипалася. Неначе я не можу довіряти природнім відчуттям. Іноді хочеться назад у той світ, того захисту.
Заборони на їжу не було, були межі. Сантимерт, який я щоранку обмотувала навкруги талії: 60 см, потім 59, 58, 57. Я тримала позначку на руці, і якщо вона не сходилася з'являлося відчуття тіла, що виходить з берегів. Сантиметрові стрічки я ненавиділа, а вони висіли повсюди, бо мама шила. І досі у мене є маленький сантиметр, що ховається в рулетку.
Моя дієта скаладалася з поступових викидань. Спочатку було 2000 ккал, потім 1500, 1000... Це було як гра. Я записувала що з’їла за день, пам’ятала все до грама. Спочатку дивилася в таблицю калорійності, а потім вже могла дуже швидко оцінити скільки з’їла і чи можна мені вечеряти. Були обмеження коли і що можна комбінувати. Якщо хтось приносив шматок торта – я не їла його одразу, ховала до ранку. У холодильнику була окрема поличка з їжею, яку я їм. Я була як хом’як.
Я тоді немогла собі дозволити відкинути мною ж створені правила. Це як табу для первісної людини: порушуєш – тебе вбивають. Постійно відчувала голод. Я розглядала кулінарні книги наодинці. Таємно. Як порно.
Енний по рахунку гастроентеролог сказав: "Вам до психіатра". Я була настільки безсила, що подумала: "все одно помираю, то яка різниця". Так я опинилася у психлікарні. Там я отримала інші правила, чужі рамки за які не можна виходити. Мені влаштували строгий режим, приставили медсестру, запитали що я люблю їсти і робити. Я сказала: читати і пити каву. Мені заборонили читати, пити каву, гуляти, ходити, взагалі рухатися. Можна було лише сісти і сидіти на місці. Заборонили спілкування з сім'єю. Гора таблеток, антидепресантів, антипсихотичних. Від них мені хотілося їсти і не було ніяких емоцій. Відкормили, а потім почали психотерапію.
Найгірше було після лікарні. Вдома вважали, що мене "відремонтували" і тепер все знову добре. А я не впізнавала себе у вітринах. Шкодувала за тим, що було раніше.
Найважче, коли мене не чули.
Олеся, 30 років
В дитячому садочку мене била няня. Коли всі діти спали, а я не могла заснути – мене лупасили в туалеті. Я сприймала це як потрібне зло. Пам’ятаю, що дуже боялася, але не могла розказати батькам. Це коло агресії: хтось відігрався на тобі, і ти можеш відігратися на комусь…або пережити це внутрішньо в собі.
Це була моя перша зустріч з дорослим світом. Вдома тебе люблять і леліють, а тут є світ, де все по-іншому. Пам’ятаю, що одного разу мене примусили з’їсти, суп який я дуже не любила. Це, напевно, був перший раз у житті, коли я просто виблювала. Це був розсольник, жахливо не смачний. Я думаю, що ця травма – агресія щодо мене, відчуття несправедливості і безсилля, все це тліло, аж поки я не доросла до якогось перехідного віку і це не вилилося в таку замкнутість. Їжа стала ворогом.
Я нічого не їла. Тільки яблука і капусту. Здавалося, що від них не ростуть. Це було щось абсолютно ірраціональне. Страх перед змінами. Боїшся змін і тримаєшся за те, що було вчора, позавчора. Мене лякали фізіологічні зміни. В підлітковому віці вони дуже стрімкі.. Мені здавалося, що якщо я виросту на сантиметр, або потовщаю, або буду збільшуватися то все – світ перевернеться.
Мені було років 10-11 і все це тривало близько двох років, аж поки батьки не спохопилися. Вони дуже хвилювалися, возили мене по лікарнях, а потім по монастирях. Думали, що мене зурочили або ще щось. Згодом я переконала їх, що треба йти до лікаря. Мене поклали до лікарні, звичайної дитячої, де мене ніхто не лікував. Наді мною стояла няня, яка слідкувала, щоб я їла усю їжу. Перший місяць був найважчим. Мене тупо пічкали їжею і все. Ніхто навіть не думав про психолога. До гастроентеролога ходити не соромно, а психолог – це щось страшне, що накладає на тебе тавро. Довелося самій виходити з цього стану, усвідомлювати що треба щось міняти в голові. Два роки…
Я чітко пам’ятаю той момент коли зрозуміла, що мушу одужати. Я їхала в транспорті з мамою і стояла, якийсь чоловік подивився на мене так співчутливо… і звільнив мені місце. Напевно я дуже страшно виглядала. Мене це змусило замислитися. Я не хочу, щоб мені співчували, я хочу бути сильною. Треба вирости. Взяти відповідальність на себе.
Тамара, 55 років
Все почалося коли я усвідомила, що батько ображає маму, і на харчігроші дає він. Я не знала як захистити маму. Я її сильно любила і вирішила не їсти. Будь-яка їжа, повязана з батьком, викликала у мене блювотний рефлекс. Я страшенно ненавиділа його. В сім’ї постійно були бійки, крики, з’ясування стосунків… мені хотілося сховатися, закритися. Від голоду, я втрачала свідомість і мене почали називати припадочною. Я була худа, мене постійно водили до лікарів, ті казали, що я хвора на туберкульоз, що не розвиваюся. Мене сіломіць годували, а я блювала і ненавиділа своє життя у вже у 7 років.
Радянському союзі за усім були великі черги. Мене ставили в чергу і треба було 2-3 години простояти. Я ненавиділа продукти ще й через це. Чого ти не їси ковбаску? Чого того не їси? Готувала мама багато і смачно. Батько приходив і руками діставав з борщу м’ясо не питаючи голодні ми чи ні. Після такого я цей борщ не могла їсти, я гидувала ним. Я гидувала всім до чого він торкався.
Я здавала пляшки, купувала булочку імені цього вистачало. Авесною я їла бруньки, бо хотілажити. Я цілодобово малювала ляльок, принців, одяг для них. Я ховалася в цих малюнках, а мама приходила з роботи і все, що я намалювала, у що вклала думки, рвала і викидала.
Я не пам’ятаю, щоб я сідала і ситно їла, або, щоб їжа приносила радість. Ніхто не помічав, що я не снідаю з ранку. Їм набридло, що я днями сиділа над тарілками і не їла, ім набридло змушувати мене. За мене відповідав брат. Він накладав, а я вчасно мила посуд. Брат був повний і добре їв, розвивався, був гарний. А я була незграбною, якийсь довгий Буратіно. Я соромилась себе, вважала страшною. Коли домоїх подруг в 16 років почали чіплятися хлопці, то мене ніхто не рухав. Я зрозуміла, що нікому непотрібна, сиділа на горбочку, дивилась на потяги, що проходили повз, і кожного разу думала може кинутися?, але мені було шкода маму і я поверталась додому.
У 17 років я пішла працювати манекенницею. І на моє тіло, худі кістки говорили "О, яка кістлява! добре! нампотрібно манекен, а не тіло. Решту ми зробимо матеріалом". Коли я почала зустрічатися з майбутнім чоловіком, я їла гівняну зупу з хробаками, яку готувала його мама. Статеве життя, бажання подобатись і мати гарне тіло – ось це змусило мене їсти.
В 60 років сприймаєш своє тіло по-іншому. Боїшся, якщо воно схудне – стане в’ялим. Молодою я мала підтягнуте тіло. Тепер коли худну, то воно обвисає і гидко в дзеркало дивитись. Рятує повнота тіла, вона робить його молодшим.
Комплекс неповноцінності залишився. Вже майже життя прожите, а ці дитячі страхи зі мною до сих пір.
Історії жінок, які пережили розлад харчової поведінки взяті з проекту "Голоси". Це 12 відвертих історій про анорексію, булемію та переїдання, які спонукають до переосмислення цих розладів.
