- Ти така гарна, розумна, цікава, нашо тобі ті пляшки? Знайди собі іноземця, виходь заміж і переїжджай за кордон, а не дурью ото маєшся, - часто говорять мені люди.
Так повелося, що в житті я чомусь не обираю легких шляхів. За кордоном я буваю з періодичністю раз у три місяці. І постійно бачу, як у цивілізованих країнах, до яких ми так прямуємо, суспільство організувало собі всілякі зручності - у тому числі, і в плані переробки відходів.
Можливо, я здамся занадто цинічною, коли скажу, що нас дуже багато на цій Землі, і мало хто задумується над тим, якою ціною суспільство власне отримує всі ці зручності для нормальної житєдіяльності.
- От в Європі так не гадять, як у нас! От там переробляють сміття! От там не кидають собі під ноги! - іще частіше говорять вони.
І лише в 1% випадків я чую: "А давайте зробимо так само круто! Як, наприклад, у тій самій Німеччині, де переробляється 90% всього використаного людиною".
90% - лише вдумайтеся. Здається, це нереальна цифра.
До речі, закордоння і готовий ресайклінг скажу одразу - нецікаво!
Перегорнувши останню сторінку книги "Змінюється все. Капіталізм проти клімату" Наомі Кляйн, моя свідомість також перевернулася. Я зрозуміла, що абсолютно скрізь - будь то Індія, Україна чи Штати - скрізь потрібно вкалувати, всім і гуртом, аби отримати будь-який результат. У тому числі і чисте навколишнє середовище.
Раніше, у вільний час, я читала про особисте життя селебрітіс, а зараз читаю про сміттєпереробні заводи та можливості переходу населення землі на природні джерела енергії.
У мене є мрія, аби система розподілу сміття в Україні досягла рівня Швеції, яка не лише переробляє власну вторсировину, але й купує її в інших країн. Навіщо? - запитаєте ви. Аби спалювати його, проте без шкоди для екології, і опалювати ним, наприклад, дитячі садочки, школи.
Одна моя знайома, яка мешкає у Швеції, говорить: "Розподіляти сміття чи ні - вибір твій. Проте, якщо за вивіз розподіленної по окремим бакам вторсировини ти платиш, умовно кажучи, 50 євро в місяць, то за масу, яку українці за звичкою скидують в один контейнер, - 200. Різниця є, і вона відчутна. Проте ніхто нікого не змушує".
Так от, повертаюся до мрії. Однієї її недостятньо, а тому варто діяти. Я вирішила перевірити на власному досвіді, як у країні з мінімум можливостей для розподілення сміття робити це з максимумом користі.
Викидати у різні баки, що стоять у наших дворах не вихід. По-перше, туди мешканці скидують все до купи. По-друге, злі язики поговорюють, що машина все скидувала в один відділ ще тоді, коли такі баки тільки-но з’явилися, і люди готові були займатися сортування на чистому ентузіазмі.
Особисто моя думка, головна проблема нашого суспільства - це незнання, куди здати і що від чого відокремлювати. А ще, як виявилося, стид.
- От ти молодець, здаєш пляшки і при цьому говориш про це вголос, фотографії публікуєш в соцмережах. А я стидаюся, - говорить мені мій друг.
Для більшості наших громадян здача пляшок у пунктах прийому вторсировини вважається чимось постидним. І я їх чудово розумію. Тому що в одному із таких пунктів у Києві мене, наприклад, знають вже всі безхатьки та люди, які щоранку несуть пляшки та макулатуру для похмелитися.
Проте досить теорії - побільше практики.
Саме тому я вирішили провести експеримент: протягом півроку здавати вторсировину і записувати все до останньої пляшки. Рахувати гроші, аби потім зрозуміти, скільки середньостатична людина без сім'ї викидує у смітник за 6 місяців.
Не буду витримувати драматичну паузу і одразу скажу, що отримана сума доволі мізерна і немотиваційна, проте якщо глянути, скільки всього я здала, то цифра, відверто кажучи, шокує.
Власне, за півроку я здала:
20 кілограм макулатури
9 кг пластикових пляшок
96 скляних пляшок (пиво, вино, сік, молоко і тп)
17 жестяних пляшок
4 жестяні банки з-під консерви
5 ПЕТ-упаковок з-під соків
4 кг пластикових кришечок, які мені давали інші люди
1,5 кг целофанових пакетів
Щосуботи або щонеділі я заносила у найближчий до мого будинку пункт прийому вторсировини, де мене традиційно вітали: "Наша любімая розовая курточка ідьот!"
Головний по базі, кокетливо підморгуючи, вручав мені по 4-8 грн, важно зазначав, що "накинув" лишні 50 копійок, а то і гривню, і просив приходити ще. Для екології корисно тому що.
Стандартно у моїх торбах дзеленчали скляні пляшки і баночки, які також приймають на бій, окремо папір, за який платять 1,5 грн/кг, окремо жорсткі баночки з-під напоїв, а також пластикові пляшки, які для економії місця можна стискати.
Целофанові пакети приймають одразу в кількох місцях у Києві, проте потрібно назбирати хоча би 1 кг. Свої ж горді 1,5 кг я занесла у пункт прийому ГО "Україна без сміття". Туди ж, власне, я і занесла ПЕТ-упаковки, а також пластикові кришечки.
Стосовно консервних бляшанок потрібно запитувати на місцях прийому, адже десь вони затребувані, а десь їх просто викинуть у загальний смітник.
Із самого початку я принципово вирішила здавати вторсировину за гроші. І справа не в ціні, а в гарантії, що в такому випадку сміття буде направлене на заводи, які нададуть брухту нове життя.
Я не скажу, що мій власний досвід дуже мотивує інших на щось більше, ніж "ти така молодець!". Але все-таки вірю у теорію, що сто людей прочитає, п'ять задумається, а одна - візьме та й зробить. І, можливо, це звичайний вид самоствердження, головне, що він принесе хоча би крапельку користі цьому світові.
І аби хоч трішки змотивувати тих, хто доскролить докінця статті, скажу, що назбирані за здачу пляшок гроші - а це аж 80 гривень - я вирішила купити квиток на концерт великого метра української естради Іво Бобула в палаці "Україна". За іронією долі, рівно стільки коштує квиток на останній ряд.
