Чи були українські селяни високоморальними, цнотливими та сором’язливими, а чи ці риси їм приписали етнографи й письменники?
Яким насправді був секс в українському селі до 20 століття?
Етнографиня Ірина Ігнатенко розповідає про стросунки у родині, яким був секс у сімейних пар, та про позашлюбні практики.
Публікуємо скорочену версію публікуємо скорочену версію статті, яку етнографиня написала для "Гендер в деталях" та вдивляємось у дивину, щоб дізнатись відповіді.
Для розуміння шлюбно-сімейних відносин українців середини ХІХ — початку ХХ століття варто на початку сформулювати дуже важливу тезу: для традиційного українського суспільства шлюб був неодмінним, обов’язковим, єдино правильним життєвим сценарієм. До того ж саме шлюб дозволяв здобути високий соціальний статус у суспільстві.
По-перше, одруження / заміжжя сприймалося як необхідний етап, який має бути в житті кожної людини відповідно до канону: народився / охрестився — одружився — народив і виховав дітей — помер. Усе (і смерть зокрема) мало відбуватися вчасно, у певний віковий проміжок, встановлений народною культурою і базований на традиційних підвалинах життя.
Людей, які не одружилися, вважали не тільки такими, що вибилися з "правильної", "природної" життєвої лінії, а й "небезпечними" для оточення, бо вони нібито своєю присутністю й участю у важливих сімейних обрядах, як-от родини і весілля, могли "запрограмувати" інших на таку саму "нещасливу" долю.
По-друге, одруження / заміжжя було щаблем до вищого соціального статусу: традиційно особа здобувала самостійність, авторитет, економічну і майнову незалежність тільки після одруження. Людина без шлюбної пари не користувалася авторитетом на селі, не брала участі в житті громади і вважалася старими парубком / дівкою, хай там якого віку вони насправді.
Отже, одруження / заміжжя — неодмінний життєвий етап, що його в ідеалі мали пройти всі. Щось на зразок того, як сьогодні всі діти ходять до школи, а дорослі в той чи той спосіб працюють.
Принагідно зазначу, що в українській традиції добре відомий ритуал, спрямований на засудження молоді, яка, досягши статевої зрілості, не вступила в шлюб.
Цей ритуал проводили щороку під час Масниці, напередодні Великого посту, в кінці "офіційного" періоду, відведеного для весіль, називався він "тягання колодки".
Неодруженим парубкам і незаміжнім дівчатам до ноги або руки прив’язували поліно — колодку, звідки й назва. У такий спосіб громада публічно, хай і символічно, карала неодружену молодь та наполягала на потребі одружитися в найближчому майбутньому. Інколи хлопці чіпляли колодки дівчатам, які їм подобалися. Якщо дівчина повертала колодку хлопцеві на Великдень, це сприймали як прихильність, взаємну симпатію й перспективу скорого одруження.
Ще важливо пам’ятати, що на шлюбно-сімейні традиції українців впливали й формували їх основні правила певні чинники — звичай, традиція, так зване звичаєве право (яке було усним, не письмовим), економічні умови, соціальні і релігійні чинники.
Розгляньмо найважливіші умови й вимоги, що їх висували до осіб, які потенційно могли вступити в шлюб. Чи не найперша вимога — статева зрілість.
Шлюбний вік залежно від регіону коливався в такому віковому проміжку: для дівчат — 15–18 років, для хлопців — 16–20 років. Після двадцятиріччя дівчина чи хлопець уважалися "старими".
Ранні (в сучасному розумінні) шлюби суспільство всіляко заохочувало, на що вказують і прислів’я: "Хто рано встає і рано жениться, ніколи не розкаюється", "Рано встане — діло зробить, рано жениться — дітей до розуму доведе" тощо.
Також серед головних умов укладання шлюбу — розумове і фізичне здоров’я, спільна віра, відсутність між нареченими кровного споріднення.
При виборі шлюбної пари перевагу віддавали насамперед майновим статкам і матеріальному добробуту родини хлопця чи дівчини. Значення майнового чинника майже завжди підкреслювали представниці старшого покоління під час польових етнографічних записів, це підтверджують і архівні матеріали ХІХ століття.
Бісові дївки, які мудрі стали. Зналася, кохала ся з парубком. І слово подала йому, а виходить за вдівця. Багатий бач! І дїтий чужих глядіть не боїться — зна, шо є на чім. Стане і своїх ще харчувать. А в цього? — як з заробітків не принесе, не матиме нїчого.
І хлопець, і дівчина не були самостійними, економічно незалежними одиницями, котрі могли вирішувати свою долю, тому вагоме, а часом і вирішальне слово якраз мали батьки. Домовленість між батьками про шлюб дітей без їхнього відома загалом не властива нашій традиції, хоча не можна сказати, що цього не було зовсім.
Сватання колись було дурне. Ну оце вас він не бачив, а хтось посовітував, шо там дівчина є така, шо можна вже посватать. І ото — за хлібину й пашов. І оце ж так: як же батьки там согласяться, то ото: "Йди та й усе!" — заставлять ото вже дівчину іти, хоч хоч, хоч не хоч, а йди. Ото прийде, чорті його зна відкіля, і я його й не бачила, й не знаю, а він прийшов свататься. Тоді знаєте як було? Не те, "шо я хочу" — не той! Тоді поїхав батько на ярмарок, десь там ще хтось виїхав на ярмарок, випили, познакомились: "В тебе дочка, в мене син — давай посватаємось!" І так вона плаче, а іде. Всього бувало.
Крім того, шлюб було пов’язано з репродуктивним відтворенням і, так би мовити, легалізацією сексуального життя. Щоправда, тривале життя без народження дітей суворо засуджувалося.
Українська традиційна родина без дітей уважалася неповноцінною, такою, що не виконала основне призначення — продовження роду: "Люди на те сходяться, побираються і любляться, аби мати діти", — такими записами рясніють етнографічні джерела минулих століть.
Потреба мати багато дітей чітко простежується у весільних побажаннях на одному рівні з побажаннями миру, злагоди, процвітання, добробуту тощо. Молодими бажали "мати дітей повну хату", "мати дітей копицю", "скільки в стелі дощок, щоб було стільки дочок", "скільки в лісі пеньків, щоб було стільки синків", "гоп-гоп, щоб до року живіт лоп-лоп" тощо. Весільні сороміцькі пісні, що їх співали перед "коморою", теж не оминали тему швидкої вагітності. Від молодої сімейної пари після року співжиття і рід, і громада очікували поповнення та всіляко спонукали до цього.
Багатодітність мала економічне обґрунтування — поширене застосування дитячої праці в господарстві. Дітей залучали до роботи ледь не з самого малечку. Власне, ступінь дорослішання і "вартісності" дитини визначали її входженням до трудового процесу дорослих.
Навіть ігри малят, хлопчиків зокрема, наслідували хліборобську працю дорослих: орання, засівання поля, збирання врожаю тощо. Дівчатка натомість відтворювали жіночі види праці.
ЧИТАЙТЕ: Багатодітність та лубок. З чого складалась традиційна родина 200 років тому
Незважаючи на важливість дослідження цієї ділянки, доводиться констатувати, що маємо замало матеріалу. Багатьом тогочасним етнографам запитувати і записувати щось подібне у селян було незручно, навіть якщо їх цікавила тема українського сексу. Відтак реконструювати цю тілесну поведінку чи не найважче.
Для справедливості зазначу, що спроби описати і класифікувати пози статевого акту були. Зокрема, Фрідріх Краус, науковий редактор і упорядник "щорічника фольклористичних студій і досліджень з історії розвитку статевої моралі" під назвою "Антропофітея", що виходив у Лейпцигу в 1904–1913 роках, колекціонуючи пози статевого акту серед південних слов’ян, писав: "добродій пригадав собі 8 способів. Він міг і більше знати, але селяни не звикли категоризувати і сортувати".
Власне, щодо місця для кохання, статевих поз, практикування орального й анального сексу можна припустити, що найчастіше інтимні стосунки подружжя відбувалися поза хатою: на городі, леваді, біля річки чи ставка, або "як десь так прихапцем, на скоро — шо котрого іскортіт". Схожі матеріали дають і сучасні польові дослідження.
...в одной хатє ото сємьї були, ви думаєте, шо так і спали, так жили? Де — хто. В нас розказувала одна там, Маня така, вже баба тоді була (ми хмєль щипали — в нас хмєль у селі був, і радки щипаєм в осень). Вона каже: "В нас було трі нєвєсткі в хатє. От. Як дєті робять? Де хто кого попав: хто корову пошов доїть, хто на трєсках, хто — по дрова ввєчєрі пошов... — так дєті робіли.
Матеріал на цю тему дає нам український фольклор, зокрема сороміцький. Він красномовніший і відвертіший, ніж тогочасні етнографічні записи, що добре видно з текстів нижче. Тут прямо згадуються оральний і анальний секс та різні сексуальні пози.
На печі квочка квокче,
Піддружий *изду смокче.
***
Михелю, Михелю!
А я тобі вихилю
Заднюю й переднюю,
Боковую й середнюю.
***
Отже, можна припустити, що українські селяни в сексі не були скутими чи закомплексованими. Живучи на природі і будучи її частиною, вони ставилися до сексу як до природного, нормального процесу і за бажанням практикували його різновиди.
Стосовно сексу в "похилому" віці важливо наголосити, що традиційне суспільство мало обмеження не лише для початку сексуального життя (яке в ідеалі мало починатися в шлюбі), а й для його завершення.
Якщо у пари були онуки, вже не годилося народжувати своїх дітей, інакше з такого подружжя глузували й насміхалися, а дітей називали "бабичами".
Через ранні шлюби і раннє материнство жінки звичайно ставали "бабами" ще до сорока років. Саме тому в сороміцькому фольклорі його персонажі фігурують як "дід" і "баба", що означало не старих людей 80+, а людей у найактивнішому в нашому розумінні віці 40+.
Ішла баба по перець,
Припер її дід до дверець.
Ой ти, діду, цить, сиди,
Нащо тобі ще біди?
— Ой, бабуню, цить, мовчи,
Давай перцю утовчи!
Вести статеве життя вважалося також непристойним з моменту настання у жінки клімаксу, припинення місячних, відповідно, з утратою репродуктивної здатності, можливості народити дитину. Секс після цього культура трактувала як непотрібний. Це може свідчити про бачення сексуального життя як другорядного порівняно з його репродуктивною спрямованістю. Мало того, навіть спати разом діду й бабі вважалося за сором.
Доки живуть зі собою, доти сплять разом, але дід і баба не сплять вже зі собою вкупі. Навіть не дуже то вже старі люди, а не хотять цього дива знать... Люди кажуть "руки помито" — себто вже годі і не буде береміння.
Це була бажана нормативна поведінка, але вона могла відрізнятися від реальної практики.
Почнемо цей блок з "перелюбу" — подружніх зрад. У селі — замкненій громаді, де всі стежили один за одним і знали одне про одного все, — важко було "зблудити" непоміченим/ною, тим паче якщо це було не разовою дією.
Теоретично подружні зради засуджували і народна мораль, і церква, та на практиці вони не обов’язково ставали серйозною причиною для сімейних конфліктів, а тим паче розлучення (особливо якщо гуляв чоловік). В українському традиційному суспільстві жінці взагалі радили не зважати на сексуальні зради чоловіка, не докоряти і не заводити сварок.
Якщо дружина дотримувалася цієї тактики, її називали "мудрою"; особливо якщо чоловік не мав наміру іти з родини, а виконував свої функції як господар, чоловік і батько. Тобто якщо хата не протікала, тин не валився, худоба була нагодована-напоєна, поле доглянуте, то дорікати чоловікові за те, що він періодично "скаче в гречку", не годилося.
Таку толерантну позицію диктували економічні чинники: розриваючи шлюб, жінка втрачала робочі чоловічі руки, залишитися без яких у селі було великою проблемою, адже довелося б усе господарство і дітей "тягнути на собі". Союз чоловіка й жінка був ще й економічною спілкою.
Одружившись, молоді люди поєднували частки господарств, дані їм батьками, ставали самостійними одиницями в сільській громаді, поступово наживали спільне рухоме і нерухоме майно. Розлучення й поділ цього майна руйнували матеріальний добробут, спільно нажите роками і зароблене важкою фізичною працею.
Важливим чинником була народна мораль, традиційні підвалини, які всіляко засуджували розлучення. Існувало переконання, що подружжя має прожити все життя разом.
Людей, які зважувалися на розлучення, чекали осуд суспільства, докори в невмінні справитися з критичними ситуаціями, руйнуванні родини тощо. На таких позиціях стояла і церква, що трактувала шлюб як особливе таїнство між чоловіком і жінкою, поєднання їх разом на все життя.
З ким же чоловіки як домінантна група суспільства могли чинити перелюб? До соціально незахищених верств жіноцтва належали покритки (матері-одиначки), молоді вдови, московки та ін. Без офіційного чоловіка ці жінки ставали легкою "здобиччю" для одружених чоловіків. Очевидно, ці зв’язки були обтяжливим чинником для жінок-коханок: крім суспільного осуду і зневаги, вони ще й несли великі ризики народження позашлюбної дитини, що іноді призводило до відчаю і штовхало на дітовбивство.
Один із найвідоміших і найчастіше згадуваних у фольклорі сюжетів про подружню зраду — таємний інтимний зв’язок між кумом і кумою. Важко сказати однозначно, були то поширені практики чи поодинокі казуси, які стали основою для народних пісень про близькість між кумом і кумою. По селах досі співають "Ой що ж то за кума, що під кумом не була"), тож зупинімося на цьому фольклорному сюжеті докладніше.
Інститут кумівства відігравав в Україні помітну духовну і соціальну роль, мав велике значення в громадському й особистому житті українців. Куми виконували в спільноті важливі функції, серед яких соціальна (залучення похресника до сім’ї, роду, громади) й економічна (матеріальна підтримка похресника).
Крім взаємин із похресником, хрещені батьки мали тісні зв’язки з його батьками, фактично ставали одне одному родичами, штучно (на відміну від кревно) спорідненими. Це накладало певні обов’язки й наслідки: взаємна допомога, тісне спілкування, гостювання й частування одне в одного. Можливо, все це створювало підґрунтя для частішого й тіснішого контакту кума з кумою, під час якого виникала взаємна симпатія.
Народна мораль і церква суворо засуджували такі зв’язки та погрожували карою, якщо не на "цьому" світі, то на "тому": "Як кума з рідним кумом занїмалась, себто курвила, то до страшного суду на тім сьвітї буде одна борона з верху, а друга зі споду, та після того в смолі кипітиме та в огни буде горіть".
Можна припустити, що взаємна симпатія інколи виникала, а інколи призводила до забороненої любові, про яку складено пісні, але перерости у щось серйозне і дозволене такі стосунки не могли.
Згадавши сюжет про кума й куму, не оминемо ще одні заборонені інтимні практики. Йдеться про снохацтво — інтимне співжиття свекра з невісткою, яке майже не траплялося в українців, але досить відоме у росіян. Традиційно для українців характерна була мала сім’я: в одній хаті жили одружені батьки і їхні діти. При них могли жити старі дід з бабою.
Згадаймо, що за українською традицією, одружившись, син відділявся від батька й будував власне господарство, де вони з дружиною були рівноправними господарями. У росіян, навпаки, одружені сини приводили дружин у хату свого ще молодого батька. Усі вони жили разом, не мали самостійності і скорялися батьківським наказам та розпорядженням. Фінанси теж концентрувалися в руках свекра.
Тож молоді дружини були абсолютно безправними і мали виконувати накази й забаганки не лише чоловіка, а й свекра, часто бувало, що й сексуальні. Цю тему досить добре дослідили російські етнографи, охочих дізнатися більше відсилаю до спеціальних досліджень. На цю тему знято й фільм "Жила-была одна баба".
Свого часу цією традицією на українських територіях цікавився Іван Франко, він підготував і надрукував статтю "Сліди снохацтва в наших горах", де зазначав: "звичай сей случається особливо там, де люди живуть по патріархальному, великими сім’ями (...) й поки син доросте, сам заступає невістці мужа". Покликаючись на описи подорожніх, Франко вказував, що подекуди це зафіксовано в українських Карпатах, але "у нас, особливо на Підгір’ю, трапляються випадки снохацтва як одиничі случаї".
Схожі твердження є і в інших авторів, зокрема в праці "Дитина в звичаях і віруваннях українського народу" Марка Грушевського та Зенона Кузелі: "Снохацтво є звичай, що свекор жиє в полових зносинах з своєю невісткою, стрічає ся у народів, що ще жиють на патріярхальний лад. У Великоросії він дуже розповсюджений, на Україні доховали ся тільки його незначні останки..."; "Цього нема нїгде, противне це совісті людській. Снохачів, чи як ви їх звете, тут і зроду нема. Минали-б таку сїм’ю і слободу не то, щоб ще сами жили..."
Отже, такі стосунки могли мати місце, але навряд чи це були масові практики.
Повну версію матеріалу читайте на сайті "Гендер в деталях".
