"Відверті" - проект Amnesty International, де ЛГБТКІ-люди розповiдають історії про свої реалії. У протилежність стереотипу, що ЛГБТКІ - це збочення та аморальність, вони відверто говорять про свої проблеми та діляться із нами наболілим. .
Учасник проекту Офіційний Ніхто розповів, як власні батьки настільки глибоко засовують голови у пісок, що намагаються змінити сина після його смерті. Літературна викрійка і меланхолічний стиль – ніби читаєш художній твір. А насправді це просто доволі жорстока історія з реальності. Про безсилість, моральну дикість і свободу після життя.
І ще одна протилежна історія. В ній батьки самі є іншими. Бісексуальна киянка розповідає, що поганого, коли ніби все добре: прийняла себе, подолала труднощі з колишнім чоловіком, є кохана дружина, люблячі діти. Але нема розуміння суспільства.
Я знову сію матіолу, пахощі якої ти так любив, хоча знаю, що як тільки вона зійде, твоя мати висмикає її з могили, як бур’ян.
Моя провина перед тобою безмежна. Ти мучився довго, хоча боровся з хворобою, як герой. Ти повторював: "Спаліть це тіло, воно при житті так настраждалося, я не хочу повільно розкладатися, не хочу гниття і хробаків". Ти захоплювався проектами, коли в урну з попелом садять дерево…
Твої родичі сказали, що кремація — це язичництво, і поховали тебе "по-християнському". Я нічого не зміг зробити, бо офіційно вони тобі рідня, а я ніхто.
Коли ти захворів, то твоя мама, яка не спілкувалася з тобою роками, раптом стала активною і "турботливою".
Вона приходила до нас додому мало не щодня.
Ти вже не підводився з ліжка, а вона влаштовувала тобі істерики, що це її так Бог карає за твої гріхи.
Вона кричала, щоб тобі не давали морфіну, бо це я навмисне, мало того, що зробив тебе збоченцем, ще й хочу зробити з тебе наркомана.
Вона возила тобі якісь свячені свічки і чудодійні грязі, коли рахунок ішов уже на дні.
Вона притягла якогось чи то священика, чи то екстрасенса, який запалив у кімнаті купу свічок, перетворивши її на задушливе пекло, і став голосно плескати в долоні і кричати якісь заклинання — це в той час, коли тебе ранив кожний різкий звук.
Вона побила мене, дряпала мене нігтями, порвала на мені сорочку, розтоптала мої окуляри. Я мовчав і терпів, я співчував їй, бо вона нещасна, хвора, вбита горем літня жінка.
Ти відійшов у сні. Лікарі кажуть, що тобі пощастило, бо міг мучитися не три місяці, а рік чи навіть більше. Пощастило…
Твої родичі приїхали у наш дім через кілька днів після похорону, щоб забрати твої речі. Сувеніри з європейських гей-прайдів, на які ми любили їздити разом, і літературу про гомосексуальність вони викинули, а якби змогли, то й спалили б на місці. Вони не давали тобі бути собою при житті, і вони зроблять усе, щоб "вибілити" твою біографію і не дозволити тобі залишитися собою й після смерті.
Кажуть, твоя нещасна мама бігає по всьому місту і розповідає всім, що це я тебе отруїв, щоб забрати твою половину нашої квартири. Кажуть, вона обіцяє затягати мене по судах. Сподіваюся, хоч ти цього не бачиш і не чуєш. А я — я буду ходити і сіяти матіолу.
Я підпишуся вигаданим ім’ям, бо в нас є діти і вони вчаться в школі. Двоє хлопців, яких я народила у звичайному гетеросексуальному шлюбі. Наш шлюб був у чомусь щасливим, у чомусь проблемним. Таких сімей, мабуть, більшість. Ми прожили з чоловіком 7 років, а потім я зустріла Таню.
Два роки ми боролися зі своїм почуттям, а потім зрозуміли, що не можемо одна без одної. Я подала на розлучення. Таке трапляється: шлюби розпадаються, навіть якщо є діти.
Процес розлучення тривав більше року. Артем, мій колишній чоловік, завжди мав ліберальні погляди, а тут раптом почав звинувачувати мене в тому, що я псую життя дітям, не турбуюся про них, розбещую і травмую. Він подав позов у суд, вимагаючи, щоби наші діти після розлучення лишилися жити з ним. Усі дитячі болячки, усі проблеми в садку і школі завжди були на мені. Я готувала і прибирала, робила всю хатню роботу і при цьому заробляла не менше від нього. Я мала добрі житлові умови. І раптом виявилося, що я погана мати, не гідна виховувати дітей, і що мою здатність дбати про них мають оцінювати адвокати та опікунська рада.
Я жила страхом, від засідання до засідання. Артем у будь-який час без попередження приходив до нас додому, перевіряв, чи правильно ми вдягаємо дітей, з чого смажимо котлети, чи регулярно проводимо вологе прибирання, як учимо уроки. Діти тоді були ще малі, і ми намагалися не занурювати їх у весь цей бруд. У їхній присутності ми з Артемом спілкувалися спокійно і чемно. Я постійно підкреслювала, який у них гарний батько. Це було нелегко. Якби не Таня, яка завжди була поряд, я б, мабуть, не витримала… Нам здавалося, що весь світ проти нас. Що ми, як героїні голівудського бойовика, стоїмо спина до спини, зусібіч оточені ворогами. І якби в мене були бодай найменші проблеми зі здоров’ям, якби я не мала добре оплачуваної роботи, якби не мала власного житла, дітей у мене б точно відібрали.
Одного разу "мирні декорації" впали. Артем зайшов саме тоді, коли Таня прибирала. Ідучи через кімнату, він зачепив ногою пилосос і трубка впала йому на ногу. Артем сприйняв це як напад і вирішив, що має захищатися: вдарив Таню в обличчя так, що вона полетіла головою об стіну. Усе це бачили наші діти. Ми викликали міліцію, приїхав дільничний. Дізнавшись про нашу ситуацію, він сказав, що справа безнадійна, виходу немає і взагалі ми самі винні, бо в нас специфічна родина і віктимна поведінка. Справу, звісно, ніхто не розслідував.
Пізніше Артем став вимагати, щоб я пішла до психолога, бо, мовляв, я маю проблеми, які заважають дітям нормально розвиватися. Проблемою він вважав мою любов до жінки. Він сам вказав, до якого психолога я маю йти. Ви собі не уявляєте, як я боялася почути ще й від психолога, що я псую життя своїм дітям. Але мені поталанило. Психологом була жінка, яка вислухала мене і сказала, що дітям байдуже, скільки людей у родині, і не важливо, якої статі ці люди. Діти потребують любові. Ви любите своїх дітей, і тому ви гарні мами. Ці її слова стали для мене переломним моментом.
Ми з Танею і дітьми — родина, ми разом уже п’ять років. На що схоже наше життя? Воно таке ж, як і життя будь-якої іншої родини, у якій є діти-школярі. Прокидаємося вранці з криком "Проспали!", сперечаємося, хто перший іде в душ, готуємо сніданок та бутерброди дітям на обід, відвозимо їх до школи, спізнюємося на роботу, робимо уроки, лікуємо застуди, прасуємо шкільну форму, збираємо природні матеріали для саморобок, вчимо сольфеджіо, настроюємо скрипку та гітару, примиряємо сварки, рознімаємо бійки, вислуховуємо образи, вболіваємо на змаганнях, варимо борщі, граємо в "Монополію", клеїмо пластирі на забиті коліна, боремося з комп’ютерними іграми, заганяємо дітей спати опівночі. Як бачите, у нас тут просто суцільна розбещеність і розпуста.
Діти люблять Таню. І свого батька, у якого вони гостюють раз на два тижні, теж люблять. Їхній батько, до речі, знов одружився, і тепер вже не надто цікавиться нашими побутовими справами, не намагається нас контролювати.
Таню знають у школі, вона часто відвозить туди дітей, ходить на лінійки та батьківські збори. Усі думають, що вона моя сестра, і нас це поки що влаштовує. Діти часом розповідають, наскільки гомофобно висловлюються їхні однокласники, і ми боїмося, що через нас із Танею у них можуть бути проблеми.
Щороку, десь у вересні-жовтні, на уроках англійської мови у всіх класах вивчають тему, яку я просто ненавиджу. Це ніби покарання якесь: "My family". У підручнику — стандартний текст про "ідеальну" сім’ю: father-mother-sister-brother. Повернувшись додому з таким завданням уперше, старший син спитав мене: писати правду чи як усі? У наших стосунках з Танею немає нічого, чого варто було би соромитися, але я дуже боюся, що правда може зіпсувати дітям шкільне життя. Сказати дитині "бреши"? Вчити сина соромитися власної родини? Хіба так ми хочемо виховувати своїх дітей?
Гомосексуальні сім’ї, розлучені батьки, внук живе з бабусею, матері-одиначки — цього всього ніби не існує. Але ж таких родин дуже багато, просто вони невидимі й невизнані. І на уроках про них не розкажуть.
Узаконення одностатевих шлюбів або хоча б партнерств не зможе миттєво змінити гомофобних настроїв у суспільстві. Але такі родини, як ми, отримають визнання. Нам не доведеться вчити дітей брехати чи соромитися, не доведеться боятися опікунської ради, не доведеться ховатися і мовчати про насильство. Родина — це люди, які тебе люблять.
