8 березня світ святкуватиме Міжнародний жіночий день (International Women's Day). І хотілося б коротко нагадати його історію.
Це таки важливо в контексті регулярних заяв деяких політиків і держслужбовців, що в рамках процесу декомунізації 8 березня треба "понизити у статусі", зробивши його робочим днем. Або маніпуляцій про те, що Міжнародний жіночий день — це складова "русского міра" та "символізує совок".
Понад сторіччя тому, 28 лютого 1909 року Перший національний жіночий день провели у США. Соціалістична партія Америки ініціювала його на честь страйку працівниць швейної промисловості Нью-Йорку, 15 тисяч яких в останній день зими 1908 року пройшли маршем вулицями міста, вимагаючи виборчого права, рівної з чоловіками оплати праці та восьмигодинного робочого дня. Часто можна зустріти повідомлення, що тоді було згадано і про розігнаний поліцією марш текстильниць Нью-Йорка за їхні робочі права, який відбувся 8 березня 1857 року. Щоправда, досі немає точно підтверджених документальних даних про цю подію середини ХІХ століття.
У 1910 році Соціалістичний інтернаціонал, який зібрався в Копенгагені, підтримав ідею Міжнародного жіночого дня як дня боротьби жінок за свої права. Зокрема за право голосувати та обіймати державні посади, право на професійну підготовку та припинення дискримінації на роботі.
Що й казати: на той час список країн, де жінки досягли з чоловіками рівності хоча б у праві обирати владу, був дуже короткий: 3 британських автономії — Нова Зеландія, Австралія, Мен, 4 штати США — Айдахо, Колорадо, Юта і Вайомінг, 1 земля в Російській імперії — автономна Фінляндія. Ото, здається, й усе. Хоча саме після 1910-го цей список почав поволі розширюватися. У США феміністки першої хвилі добилися загальнонаціонального виборчого права для жінок у 1920 році. Ну, а про інші тогочасні права жінок у різних сферах життя в світі годі й говорити.
Пропозиція встановлення Міжнародного жіночого дня була тоді одностайно схвалена на конференції понад 100 представницями з 17 країн, серед яких були і перші в історії три депутатки, обрані в парламент Фінляндії. До слова, пропозицію подала соціалістка Луїза Зітц, а відома в майбутньому комуністка (у 1910-му — ще теж соціалістка) Клара Цеткін лише підтримала її. Фіксованої дати Міжнародного жіночого дня тоді не було затверджено. Обиралися вихідні. Адже у робочий день працюючі жінки у випадку виходу на мітинг ризикували бути звільненими.
Отож і надалі Національний жіночий день в США святкували останньої неділі лютого. У Європі Міжнародний жіночий день з акціями проти дискримінації прав жінок проводили щороку в різні вихідні березня. В 1914 році в Австрії, Німеччині, Швейцарії, Нідерландах, Данії та Російській імперії він випав на 8 березня. Тоді Міжнародний жіночий день був удвічі важливішим, бо став ще й механізмом протесту проти Першої світової війни.
У 1917 році на тлі бід в Російській імперії її жінки знову вирішили протестувати і страйкувати за "хліб і мир" того ж таки 8 березня (за григоріанським календарем, а за юліанським — 23 лютого). Через чотири дні імператор Микола ІІ зрікся престолу, і демократичний Тимчасовий уряд надав жінкам право голосу.
Так з виступу жінок у Петрограді почалася і, зрештою, перемогла Лютнева революція, яка дала людям шанс на свободу — як соціальну, так і національну. В Україні постала Українська Народна республіка. Спочатку автономна, а з січня 1918 року — незалежна. У її парламенті, Центральній Раді, були перші українські жінки-політикині: всього 11 депутаток. Зокрема членкиня Трудової партії Марія Грушевська та педагогиня Софія Русова — майбутні співзасновниці та перші голови Національної ради українських жінок.
Жіночий рух уперше в Україні отримав невелику, але все ж вагу.
В 11-му параграфі Конституції УНР зазначалося: "Ніякої різниці в правах і обов’язках між чоловіком і жінкою право УНР не знає".
На той момент разом із низкою інших положень щодо прав людини Конституція УНР була однієї з найпрогресивніших у світі. Фактичним автором її був Голова Центральної Ради, український соціаліст Михайло Грушевський. Сумно тільки, що діяла вона менше доби. 29 квітня 1918 року Центральна Рада її затвердила, і цього ж дня правий консерватор Павло Скоропадський за підтримки німців здійснив переворот, проголосив себе Гетьманом і скасував Конституцію.
У Радянському Союзі з 1921 року 8 березня було проголошено Міжнародним днем жінок-робітниць. У 1918–1921 роках жінки отримали виборчі та репродуктивні права, повноцінний доступ до освіти. Але первинне значення 8 березня як дня боротьби за рівні права було швидко знівельовано Сталіним.
З приходом його до влади в 1924 році (остаточно — після перемоги у 1927-му над опозицією Троцького) Міжнародний день жінок хоч і не скасували, але поступово почали ігнорувати та формалізували. Вочевидь, права людини не були фішкою жахливого сталінського тоталітаризму. У 1927 році на кілька десятиліть до ГУЛАГу відправили одну з провідниць українського фемруху, членкиню Міжнародної жіночої ліги миру і свободи Надію Суровцеву.
У 1936 році в СРСР прийняли закон, який ускладнював процес розлучення, а також заборонили аборти. Культ матері, який постав в СРСР за часів Сталіна, мав сприяти збільшенню народонаселення, бо ж голодомори, репресії, війни... Як і в крайньоправих ідеологіях, сталінський тоталітаризм біологізував жінку. Практично зникли жінки і з провідних керівних посад. Зокрема за сталінського режиму було лише дві міністерки: Поліна Жемчужина та Марія Ковригіна, першу з яких репресували.
Після десталінізації про 8 березня в Радянському Союзі знову згадали. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 травня 1965 року Міжнародний жіночий день став вихідним. Але це визнання було суто декларативним. У нас воно остаточно поховало первинно феміністичну суть 8 березня, перетворивши його на сексистське свято чоловічої опіки над жінкам: у вигляді квітів, шампанського і віри, що решта 364 днів у році жінки будуть за цю увагу розплачуватися.
Водночас у 1960-х роках на Заході розпочалася вже друга хвиля фемінізму. Величезний пласт проблем, пов’язаних із дискримінацією жінок, перестають замовчувати, ховати під формальними законами про рівні виборчі права, доступ до освіти й тому подібне. Адже між де-юре та де-факто може пролягати прірва.
Під впливом феміністичних рухів починають відбуватися реальні зміни у суспільному і політичному житті. Зрештою, 16 грудня 1977 року Генеральна Асамблея ООН у своїй резолюції A/RES/32/142 закликала всі держави встановити День боротьби за права жінок і міжнародного миру. У контексті ще цілої низки постанов про права жінок за це тоді проголосувала 71 країна, проти — 19, утрималися — 46.
Тому так, 8 березня — це день боротьби за жіночі права. І вийти в цей день на Марш Жінок — це і є його традиційна суть. Лише в солідарній єдності і незалежно від соціального статусу, національності, віку, сексуальної орієнтації, гендерної ідентичності, різного життєвого досвіду жіночі голоси можуть бути почутими.
Колись феміністки вибороли для всіх жінок право на те, аби вважатися людиною. Ця боротьба трансформується і триває надалі для досягнення дійсної рівності всіх без винятку.
А вихідний день потрібний, аби марші, різноманітні заходи можна було здійснити без перешкод. Інакше день боротьби за права жінок знову почне зміщатися на різні суботи та неділі. Чи, точніше, більшість акцій буде припадати не на нього, а на найближчий вихідний. Звісно, це применшить у суспільній свідомості значення Міжнародного жіночого дня, привертатиме до нього менше уваги. І це в країні, де досі так і не прийнята Стамбульська конвенція й до дійсного рівноправ’я в якій ще дуже далеко.
Тож квіти — клумбам, права — жінкам!
