Жінки і Голодомор: супротив та стратегії виживання для порятунку життя

Історикиня Оксана Кісь висвітлює життя українськіх жінок в умовах Голодомору.
1 281 24.11.18 10:00
Іван Новобранець  "Ой, налетіли тії вороненьки"
Іван Новобранець "Ой, налетіли тії вороненьки"

У статті історикиня Оксана Кісь висвітлює жіночий досвід Голодомору в історичних дослідженнях та публічному дискурсі, окреслює гендерний вимір Голодомору, жіночий спротив насильницькому вилученню майна. Розповідає як про активну протидію "розкуркулюванню", так і про участь жінок у "розкуркулюванні". Окреме місце відведено темі жіночих стратегій виживання в умовах голоду, трагедії материнства й деформації і деградації жіночого тіла в умовах голоду.

Публікуємо скорочену версію, повну версію читайте на сайті Гендер в детялях.

Про авторку

Оксана Кісь. Президентка Української асоціації дослідниць жіночої історії, кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця, докторантка відділу соціальної антропології Інституту народознавства НАН України, співзасновниця Української асоціації усної історії.

З 1994 року досліджує жіночу та гендерну проблематику в межах української історії та історичної етнології; сучасні наукові зацікавлення зосереджені в ділянці усної жіночої історії та повсякденного життя українських жінок в надзвичайних історичних обставинах.


Жіночий досвід Голодомору в історичних дослідженнях та публічному дискурсі

Хоча історикам доступний величезний масив різнопланових першоджерел, наукових праць, цифрових інформаційних ресурсів для всебічного вивчення трагедії Голодомору, далеко не усі аспекти трагедії вивчаються рівномірно. Дуже значним є доробок у всебічному дослідженні політичних причин та інституційних механізмів організації штучного голоду в Україні, хронології подій, демографічних, політичних і соціально-економічних наслідків, юридично-правових оцінок та інших аспектів трагедії. Однак повсякденний досвід людей, які опинилися на охоплених голодом територіях, їхні практики пристосування, спротиву і виживання, а також вплив пережитої травми на подальше життя очевидців привертали порівняно мало уваги дослідників.

Якщо діти - як жертви голоду - від самого початку потрапляли у поле зору учених, то жіноцтво тривалий час залишалося "невидимим" для істориків, а гендерні аспекти Голодомору не були предметом історико-антропологіних студій.

У перших невеликих публікаціях про окремі сторони жіночого досвіду трагедії не було окреслено ані ширшої проблематики таких студій, ані можливих підходів, ані особливостей джерельної бази чи потенційних викликів.

Утім на початку 2000-х рр. помітні перші спроби осмислення гендерної специфіки жіночого досвіду та жіночих наративів про голод. Увагу дослідників в першу чергу привернули так звані "бабські бунти" - помітне явище в межах селянського спротиву примусовій колективізації, яке проявлялося в стихійних масових протестах груп жінок проти заходів, спрямованих на вилучення майна, худоби, реманенту і продуктових запасів

Гендерний вимір Голодомору

Серед факторів, які дозволяють обгрунтовано припустити відмінності у жіночому і чоловічому досвіді Голодомору, аргументи соціо-культурного і фізично-антропологічного плану. Перший пов’язаний з гендерною структурою селянської сім’ї та переважною спрямованістю репресій щодо чоловіків-голів домогосподарств, які протидіяли примусовій колективізації, тоді як другий – з фізіологією жіночого тіла та традиційними практиками розподілу харчів в умовах критичного браку їжі.

У 1929-1931 рр. селянський спротив примусовій колективізації набув активних, в тому числі й масових збройних форм. Придушуючи опір селянства, влада вдалася до масових репресій.

Протягом 1928 – травня 1931 р. органами ДПУ було арештовано 49 754 куркулів. Точних даних про те, скільки з них було розстріляно чи загинуло в концтаборах, нема, проте відомо, що в 1930 р. за рішенням "трійок" та "особливих нарад" було розстріляно 1033 особи, засуджено до таборів 4858, вислано 8430.

Лише за січень-травень 1931 року розстріляно 328, кинуто в концтабори 1083, вислано 3320 селян.

Статистика виселень українських селян в межах заходів з "розкуркулення" засвідчує, що протягом січня-травня 1930 р. з території України було виселено 20 761 селянську сім’ю загальною кількістю 98 743 особи, а також 32 сім’ї і 14 894 чоловіків одинаків "особливого призначення".

Загалом до 10 травня 1930 р., за неповними даними, на території України було розкуркулено 61 887 селянських сімей.

Голодні селяни залишають село в пошуку їжі в місті. Фото з Колекції Кардинала Теодора Інніцира (Архів Віденської Дієцезії). Фото зробив інж. А. Вінербергер. Фотодокументи надані проф. Василем Марочком (Інститут історії України НАН України). – ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного. Од. зб. 5134.
Голодні селяни залишають село в пошуку їжі в місті. Фото з Колекції Кардинала Теодора Інніцира (Архів Віденської Дієцезії). Фото зробив інж. А. Вінербергер. Фотодокументи надані проф. Василем Марочком (Інститут історії України НАН України). – ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного. Од. зб. 5134.

Згадані демографічні дані не представлені у гендерному розрізі, із зазначенням частки чоловіків та жінок серед репресованих селян. Однак, зважаючи на загалом патріархальний уклад селянського життя, можна зробити деякі цілком обґрунтовані припущення. Оскільки традиційно саме чоловік-батько вважався головою сім’ї та господарем основного майна (землі, худоби, хати, сільгоспреманенту тощо), а також виконував представницькі функції від імені своєї родини у громаді, то вірогідно саме чоловіки становили основну масу тих, хто чинили відкритий спротив силовому усуспільненню майна та від імені цілої родини відмовлявся від вступу у колгоспи. Відтак саме чоловіки-голови родин мали б становити й абсолютну більшість покараних владою.

Припущення про те, що репресії влади були спрямовані головно проти чоловіків - голів родин, знаходить своє підтвердження у спогадах про колективізацію та Голодомор, у яких часто згадується про арешт батька за відмову від колгоспу чи під час "розкуркулення", його подальше засудження до ув’язнення, заслання чи розстріл, тоді як спогади про подібні репресії щодо матері практично не зустрічаються.

"Після арешту вітчима у нас зразу же все забрали... Пам’ятаю, як мати нас дітей вела по снігу до моєї бабусі";"Арештували тата, дали 2 роки... Нас було восьмеро дітей, ми тоді на печі сиділи голі"; "Мого дятька розстріляли... В дядька п’ятеро дітей… вигнали з хати, з дітьми, з у сім, хату поваляли"; "Батька забрали в тюрму... Вивезли серед поля викинули нас. Викопали землянку і там поселялись..."; "А нас було у матері п’ять душ, а голод…ми без батька остались... Нашого батька посадили в тюрму, і він не вернувся"; "Тьотку вигнали з дітьми, з п’ятьма дітьми вигнали з хати... І дядька посадили... а тьотка осталася з дітьми... І они всі з голоду померли в 33-му"; "Батька заарештували за те, шо він куркуль, і відправили в тюрму. Ми з мамою залишились одні, а нас в неї було аж п’ятеро... Потім нас вигнали з хати..."

Часто у спогадах також згадують про батька, який помер чи то задовго до Голодомору чи на самому початку голодування (внаслідок стресу після розкуркулення, хронічної хвороби, чи від поранень часів Першої світової війни). При цьому спогадів про арешт матері вкрай мало: вони здебільшого стосуються покарання жінок примусовою безоплатною працею в межах того ж регіону за порівняно незначні провини (як правило, крадіжку чи приховування продуктів харчування, порушення режиму пересування, і т.ін.).

При реальній загрозі репресій (арешту, розстрілу), чимало чоловіків рятувалося втечею (виїзд у місто, в інший регіон), тоді як сім’ї (жінки, діти, старші батьки), як правило, протягом тривалого часу залишалась на попередньому місці. Зазвичай чоловік знаходив роботу в іншому населеному пункті (на шахтах Донбасу, у промисловості, на будівництві чи на транспорті).

Втікач або підтримував свою родину, періодично передаючи їм продукти та/або кошти, або ж забирав дружину та (не завжди) дітей до себе. Траплялися й випадки, коли після втечі батька контакти з ним переривалися.

Враховуючи гендерні відмінності у реакціях чоловіків та жінок на примусову колективізацію та репресії, стає зрозуміло, що жінки та чоловіки – особливо з порівняно заможних та "розкуркулених" родин – могли мати суттєво різний досвід у роки Голодомору.

Більше того, саме на жінку-матір у той період часто лягав увесь тягар турботи про дітей та старших родичів. У спогадах постать матері є центральною і значущою, тоді як згадки про батька не такі виразні, його фігура частіше перебуває на периферії розповіді. За умови відсутності батька життя цілої родини значною мірою залежало від жінки, то ж жіночі стратегії виживання в умовах тотального голоду, повсякденні практики та моделі поведінки жінок за цих екстремальних обставин становлять винятковий дослідницький інтерес.

Іншим аргументом на користь необхідності вивчення жіночого досвіду в роки великого голоду є особлива витривалість жіночого організму в умовах нестачі їжі, на яку вказують антропологи та фізіологи. Дослідження голоду у різних культурно-історичних контекстах (зокрема, у ХІХ ст. в Ірландії та Індії, у ХХ ст. в Бенгалі) показали, що дорослі жінки є більш стійкими до голоду, аніж чоловіки. Їхня здатність краще витримувати тривале голодування, на думку свідків та дослідників, є однією з причин відносно меншої смертності серед жінок.

Медики та біологи вважають, що з точки зору фізіології, жіночий організм менш вразливий до обмеження харчового раціону, оскільки жіноче тіло менше за чоловіче і через це потребує менше енергії, обмін речовин у ньому також повільніший, а частка жирових відкладень зазвичай вища, що зумовлює його більшу витривалість в умовах нестачі їжі. У спогадах про Голодомор згадки про передчасну смерть батька трапляються частіше, аніж повідомлення про смерть матері.

Місце масового поховання полеглих від голоду на Харківщині. Фото з Колекції Кардинала Теодора Інніцира (Архів Віденської Дієцезії). Фото зробив інж. А. Вінербергер. Фотодокументи надані проф. Василем Марочком (Інститут історії України НАН України). – ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного. Од.зб.5137.
Місце масового поховання полеглих від голоду на Харківщині. Фото з Колекції Кардинала Теодора Інніцира (Архів Віденської Дієцезії). Фото зробив інж. А. Вінербергер. Фотодокументи надані проф. Василем Марочком (Інститут історії України НАН України). – ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного. Од.зб.5137.

У спогадах очевидців Голодомору зустрічаються вказівки на те, що важкі наслідки тривалого голодування (так звані "безбілкові набряки", супутні хвороби виснаження, психічні розлади тощо) проявлялися на жінках не так швидко або меншою мірою, аніж на чоловіках: "Падають з голоду, і главне, шо мужики", "Мужики, мужики такі здорові падали та вмирали."

Водночас антропологи відзначають, що у багатьох культурах в ситуації кризи харчові пріоритети сім’ї, як правило, є на стороні чоловіків: вони отримують кращу їжу й у більшій кількості, аніж жінки. У деяких спогадах про Голодомор в Україні також спливають подібні практики: "Чоловік був тесля, заробить картоплі чи круп, з яких жінка зварить, наприклад, суп. То йому – картопля, а дітям і жінці – водичка"; "То було бабуся попечуть якіх макоржеників усім, а батькові… найбільше дадуть, він мужик"; "[Брат] приніс хлібину додому. Мати кілька днів відрізала по маленькій скибці і давала кожному з нас, а батькові давала скибку грубшу, тому що він тяжко працював".

Жертви голоду. Харків, 1933 р. Фото з Колекції Кардинала Теодора Інніцира (Архів Віденської Дієцезії). Фото зробив інж. А. Вінербергер. Фотодокументи надані проф. Василем Марочком (Інститут історії України НАН України). – ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного. Од.зб.5121
Жертви голоду. Харків, 1933 р. Фото з Колекції Кардинала Теодора Інніцира (Архів Віденської Дієцезії). Фото зробив інж. А. Вінербергер. Фотодокументи надані проф. Василем Марочком (Інститут історії України НАН України). – ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного. Од.зб.5121

Тогочасна статистика неадекватно віддзеркалює реальний стан справ щодо рівня смертності, адже облік померлих в умовах масових смертей та неконтрольованих міграцій голодуючих був незадовільний, а фактичні показники нерідко приховувались.

З іншого боку, сучасні демографічні розрахунки засвідчують, що серед померлих від голоду (в абсолютних і відносних показниках) переважали саме чоловіки: загинуло 2,4 млн чоловіків (61,6%) та 1,5 млн. жінок (38,5%).

Кількісні дані стосовно втрат українського населення у роки Голодомору в гендерному розрізі підтверджують попередні спостереження в інших країнах.

Жіночий спротив насильницькому вилученню майна

Активна протидія "розкуркулюванню"

Хоча головну роль у примусовій колективізації та у протидії їй відігравали чоловіки (як представники влади і силових структур - з одного боку, та як голови родин - з іншого), жінки також були прямо чи опосередковано залучені у це протистояння. Під час насильницької колективізації жінки, що підлягали розкуркуленню, вдавалися до різних методів, щоб зберегти чи повернути відібране у їхніх родин майно.

У спогадах можна віднайти щонайменше три такі типові сценарії:

  1. пасивний спротив (приховування харчів, одягу тощо);
  2. активна протидія (індивідуальні та групові протести, оборона майна);
  3. легітимне відстоювання власних прав (скарги, листи, звернення до влади).

Оскільки приховування жінками харчів, одягу, господарського реманенту, цінностей набуло масового і повсюдного характеру, цю форму пасивного спротиву колективізації залишимо за межами аналізу. Натомість показовою з точки зору виявлення гендерної специфіки може стати відкрита активна (часом силова) протидія жінок "активістам" під час насильницького вилучення майна та в період голоду.

Архівні документи засвідчують, що доволі часто жінки чинили активний опір тотальним реквізиціям особистого майна, і у багатьох місцях такі протести набували масового характеру. Саме через чисельне переважання жінок серед учасників деяких селянських заворушень проти примусової колективізації, в офіційних документах їх називали саме "бабськими бунтами" чи "бабськими волинками" навіть тоді, коли серед бунтівників були й чоловіки.

Наприклад, коли кількатисячні селянські "волинки" охопили 15 сіл Полтавщини у травні 1932 р., жінки становили до 60-70% усіх, хто брали участь у цих заворушеннях (на чолі яких, утім, були переважно чоловіки).

У доповідній записці завідуючого сектором інформації Вінницького обкому КП(б)У про "волинки" та терористичні акти в районах області навесні 1932 р. повідомлялося про багато випадків, коли "бабські бунти" набували досить масового характеру, об’єднуючи подекуди від кількох десятків до кількох сотень жінок, які насамперед гуртом намагалися здобути продукти (зерно, картоплю, буряки тощо).

Жінки періодично об’єднувалися в групи, спільно відстоюючи свої економічні інтереси – щоб захистити посівне зерно, протестуючи проти неоплачуваної праці в колгоспах, або обороняючи незаконне вилучення майна у когось з них.

З офіційних повідомлень стає зрозуміло, що найчастіше таку жіночу активність спричиняла нездатність місцевих радянських органів влади забезпечити їжею голодуючих дітей. Місцеве керівництво Вінничини, наприкад, систематично доповідало вищим органам про подібні випадки: в одному селі натовп зі 150 жінок захопив поле цукрових буряків; група з 300 молодих жінок намагалася захопити колгоспний запас кукурудзи і т.п.

Траплялися також випадки, коли групи жінок нападали на сільради, колгоспні контори, оселі активістів та інші офіційні споруди, погрожуючи зруйнувати, якщо їм не дадуть продуктів для голодуючих дітей.

Черги за хлібом до магазину торгзіну. Харків, 1933 р. Фото з Колекції Кардинала Теодора Інніцира (Архів Віденської Дієцезії). Фото зробив інж. А. Вінербергер. Фотодокументи надані проф. Василем Марочком (Інститут історії України НАН України). – ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного. Од.зб.5128.
Черги за хлібом до магазину торгзіну. Харків, 1933 р. Фото з Колекції Кардинала Теодора Інніцира (Архів Віденської Дієцезії). Фото зробив інж. А. Вінербергер. Фотодокументи надані проф. Василем Марочком (Інститут історії України НАН України). – ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного. Од.зб.5128.

Беручи до уваги традиційно ключову роль жінок у харчуванні родин, було цілком природно, що саме жінки стали провідною силою "протидії політиці та практикам, які ставили під загрозу існування їхніх родин та зазіхали на їхні сфери життя і праці".

Р. Конквест також вважав, що одна з причин, чому жінки були так вороже настроєні до колгоспів, полягала в тому, що "вони (...) "залежали" від своїх корів, оскільки потребували молока для дітей. Створення колгоспів, куди доводилося віддавати власну худобу, загрожувало сімейному благополуччю". До того ж, у своїх протестах жінки виступали переважно з культурно-легітимної позиції матері, на яку суспільство покладало обов’язок годувати дітей, а через вилучення продуктів вона не здатна була виконати цієї своєї місії. Саме це могло почасти зумовити відносно м’яке покарання бунтівних жінок.

Л.Віола окремо досліджувала феномен "бабських бунтів" як форму колективних протестних акцій селян під час примусової колективізації. Дослідниця дійшла висновку, що партійне керівництво не сприймало жіноцтво як серйозну політичну силу, а радше вбачало в масових жіночих виступах спробу "ворожих елементів" використати жіночу імпульсивність на свою користь. Тому, вважає вчена, "бабські бунти" сприймалися з більшою толерантністю, аніж подібні чоловічі протести і з жінками поводилися менш суворо у випадку кримінальних звинувачень. Загалом, жінок не сприймали як політичну силу, а як найвідсталішу верству, яка не становить реальної загрози владі.

Якщо в офіційних документах містяться переважно відомості про масові жіночі виступи, то у спогадах очевидців - розповіді про індивідуальну відвагу жінок в обстоюванні своїх прав, майна та обійстя: "Знов прийшли нападники-заготівельники... щоб додавити нас остаточно. Мама завзято боролася, захищаючи наші продовольчі запаси. Її били носками, крутили руки, а вона виривалася і закидала їх камінням та черепицею... Хоч і сама вся була в синцях і саднах, тіло покручене, волосся повириване, але ж "заготівельників" мама прогнала"; "У мене мати така бойовенька жінка. Да як лаялась, каже: "Жидюга ти поганий, шоб тебе коростою обсіяло!... Чого тилазиш по коморах?!".

Діти збирають мерзлу картоплю на колгоспному полі с. Удачне Донецької області. 1933 р
Діти збирають мерзлу картоплю на колгоспному полі с. Удачне Донецької області. 1933 р / archives.gov.ua

Нерідко позбавлені засобів до існування жінки, поводилися відчайдушно. На Вінничині "18 січня 1932 р. голова сільради з'явився в господарство Лохманюк Наталки з бригадою з метою перевірити, чи дійсно переховується в Лохманюк Наталки куркульський хліб її матері Лелюк Мотрі. Лохманюк Наталка стала чинить опір бригаді, не допускаючи проводити обшук, схвативши сокиру вдарила члена бригади сокирою, на якому розрубала плаща".

Інша жінка на Київщині облаяла активістів, які відбирали в неї майно; ввечері вона з’явилася у дім голови з вимогою повернути відібране, погрожувала помстою, і врешті підпалила його сарай, за що була покарана дворічним ув’язненням і штрафом у півтори тисячі карбованців.

Кожен такий вчинок був радше актом відчаю, без надії на успіх: "Залишилась одна баба стара, сліпа. Явились ці активісти.... і кажуть: "Виводьте корову!" Ця жінка, що не бачила ніколи білого світу, пішла в сарай, оправилась у фартух, набрала, підійшла до них і давай їх обкидать кізяками!. Ці комісари – од двору, травою обтираються і пішли... А баби слідом, раді, що Маня провчила комісарів".

У протистоянні з владою сили були нерівними і жінки не мали шансів на перемогу. Ті, хто чинили відкритий активний спротив, були приречені, адже активісти мали необмежену владу, в тому числі й на застосування зброї. "У сусідній хаті Марфа Зуєва з дитиною жила. До ней прийшли, а у неї картопля в горщику була. Так вони його перевернули, все висипали і чобітьми по картоплі потоптались. Жінка схопила ніж і кинулася на одного... Так її на місці й застрелили"[45].

Хоча жіночий опір колективізації мав переважно економічний характер (спрямований на оборону майна чи здобуття продуктів харчування) та не мав виразних ознак саме політичного протесту чи опозиційності до влади, численність таких фактів засвідчує активну роль жінок у протидії злочинним заходам влади та їхню здатність об’єднуватися задля забезпечення спільних інтересів та досягнення конкретних цілей. Зверхньо-поблажливе ставлення влади до жіноцтва як відсталої верстви та культурна легітимація права жінки-матері на захист інтересів власних дітей спрацьовували як чинники, які дещо пом’якшували суворість санкцій та покарань жінок за протидію колективізації.

Легітимні форми відстоювання майнових прав

Окрім відкритої протидії вилученню майна, жінки подекуди вдавалися також і до спроб оскаржити вчинене беззаконня та повернути втрачене. Деякі скарги та звернення селянок до вищих інституцій влади мали позитивні наслідки. Схоже, не стільки вік, освіта чи інші соціальні характеристики певної жінки, скільки її наполегливість у відстоюванні своїх прав була головною запорукою успіху: "Моя зведена сестра два місяці ходила в райком, і добилася того, щоб нам повернули хату і все майно"; "Скільки вона (бабуся) виїздила і виходила в район, поки витребувала назад хату!".

Очевидно, звернення до місцевих органів влади далеко не завжди були результативними, то ж деякі жінки наважувалися звертатися безпосередньо до найвищих республіканських інстанцій: "Від голоду того страшного року нас врятувала мама. Вона не вміла читати та писати, але була мудрою людиною, яка самотужки підняла нас дев'ятьох дітей. Річ у тому, що крім нас розкуркулили ще Руденків... Він з'їздив до столиці, і йому все повернули... І наша мама так зробила. Вона змогла зустрітися з самим Петровським і отримала документ із вимогою до нашої місцевої влади повернути хату і всі речі... Правда, нам не повернули нічого... зате сільрада нас більше не чіпала...".

У численних листах-зверненнях простих селянок до Г.І.Петровському описано несправедливість та насильство, яких вони та їхні родини зазнали під час реквізицій майна, та містяться прохання про його повернення. Патерналістський дискурс у ставленні населення до органів влади добре простежується в одному з таких листів: до очільника ЦК КП(б)У Г.Петровоського жінка звертається не лише як до представника вищої влади, але як до сильного батька, якому належить захищати від несправедливості і сваволі простих людей:

"Я змушена звернутися до вас, як до рідного батька, вищого властителя нашої матері-України... Зі сльозами на очах прохаю вас, батько нашої України, захисти нас, нещастям і горем убитих, зняти наше господарство з твердого завдання та повернути нам хоч хату, щоб ми не спотикалися по вулицях голодні і обездолені, чотири душі дівчат та я... бідна з дітьми не маю де голови приклонити...".

Цей наратив яскраво ілюструє радянський гендерний контракт: радянська держава (в особі КПУ) фактично витіснила (символічно або фізично усунула) і заступила в родині фігуру чоловіка-батька, підмінивши його авторитет і внесок власною владою та контролем над життям родини. В СРСР саме держава була єдиним джерелом праці, (не)безпеки, соціальних гарантій, пільг, виплат, товарів і послуг, тощо. Тому жінки (та сім’ї загалом) більше залежали від держави, аніж від власних чоловіків. Тому не дивно, що для цих селянок державні органи і посадовці були втіленням такого собі "всемогутнього батька", чиєї допомогу і захисту вони шукали.

Позбавлені засобів до існування, беззахисні в умовах правового свавілля, поставлені на край виживання, жінки далеко не завжди поводилися пасивно та смиренно приймали таку долю. Доступні документи та спогади очевидців засвідчують активну позицію та рішучість багатьох жінок в обстоюванні власних прав, хоча у нерівному протистоянні зі злочинною владою небагатьом вдалося досягти в цьому успіху.

Мати і дитина: дилема життя і смерті

Жіночі спогади розкривають трагедію жінки-матері, яка безсила перед стихією смерті, нездатна захистити від неї власних дітей, врятувати їх від голоду. Голод став надзвичайним викликом для нормативних уявлень і практик материнства.

Трагічною була доля немовлят, народжених у роки Голодомору. Якщо виснажений голодом організм матері виявлявся нездатним до повноцінної лактації, це прирікало новонароджену дитину на неминучу смерть. Ганна Молокоїд (1925 р.н.) з Київщини розповіла про складну моральну дилему, свідком якої їй свого часу довелося стати: "У мого брата умерло дитятко. Коли воно народилося, вона (невістка) нам принесла його, то ми хліба нажуєм і давали йому, але потім воно вмерло, те дитятко. А у другої невістки теж було дитятко, то вона спочатку давала грудь тому (першому) дитятку, а потім сказала: "Моє дитя буде голодувать, а я буду чуже годувать?" Та й не не дала більше грудь. То те дитятко і вмерло".[83]

Іван Новобранець. "Ой, налетіли тії вороненьки​"

Деякі матері виявляли цілковиту жертовність – відмовлялися від їжі на користь дітей, намагаючись підтримати їхнє життя: "А мати не хотіла їсти, все казала "Дитині краще дай!"; "Бувало, батьки – само вмирає, а дитині шо-небудь, шось оставить, підсуне".

Проте у більшості випадків це не могло врятувати дитину, чий несформований організм потребував повноцінного харчування. Травма, якої зазнали тисячі українських жінок, які були змушені були стати безсилими свідками голодної смерті власних дітей, ще до кінця не проаналізована.

Розповідь Марії Берези (1908 р.н.) з Київщини засвідчує її глибину:

"У нас тоді було вже двоє діток – мала Катруся та немовлятко Наталочка... Від того, що не було чого їсти, у мене пропало молоко... Працювали каторжно з ранку до вечора... У хаті було холодно, бо не було без нас кому протопити... Я жувала той глевкий хліб, робила з нього куклу і сунула в малесенький ротик немовлятка – і воно починало смоктати. Спершу воно смоктало його, а з кожним днем дитя слабшало, тільки страшенно стогнало, як старе. Серце розривалося від цього, а порятувати дитину я нічим не могла. І зараз, через стільки років, я не можу забуть того стогону..."

Спогади очевидців Голодомору свідчать і про цілком протилежні сценарії, зокрема про різні вияви втрати людяності перед лицем голодної смерті. Одним з них є руйнування материнських почуттів, насамперед почуття обов’язку дбати про добробут, безпеку та здоров’я власної дитини. Попри кількісне переважання розповідей про материнську самовідданість, наявні джерела не дозволяють абсолютизувати жертовність жінок по відношенню до дітей.

Євдокія Шевченко (1913 р.н.) з Луганщини пригадувала: "Я була в яслях, діток гляділа, кормила. Прийде мати рідна одвідать, як я чуть одвернулась – мати ухватила хліб і побігла. Плаче дитина: "Мамка хліб украла!" Уп’єть піду, ще кусочок одріжу та добавлю, щоб не плакало... Це сироти осталися, матері ж позагибали. А в яких мати і була, так їсти нічого було".

Дівчинка – жертва голоду. Харків, 1933 р. Фото з Колекції Кардинала Теодора Інніцира (Архів Віденської Дієцезії). Фото зробив інж. А. Вінербергер. Фотодокументи надані проф. Василем Марочком (Інститут історії України НАН України). – ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного. Од.зб.5120.
Дівчинка – жертва голоду. Харків, 1933 р. Фото з Колекції Кардинала Теодора Інніцира (Архів Віденської Дієцезії). Фото зробив інж. А. Вінербергер. Фотодокументи надані проф. Василем Марочком (Інститут історії України НАН України). – ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного. Од.зб.5120.

В умовах катастрофічного голоду дилема про те, чиє життя – матері чи дитини – більше вартісне далеко не завжди вирішувалась на користь дитини. Спогади жінок, які досвідчили голодомор у доволі зрілому віці, показують увесь драматизм такої ситуації, коли поняття співчуття навіть до найрідніших виявлялося нерелевантним.

Розповідь Уляни Пономар (1916 р.н.) про два таких випадки вражає своєю безжальною реалістичністю:

"Їй годіка півтора було. Було підемо ми туда, оце як мама прийдуть на обід, нароблять сметани, тоді молочка, буряка вкинуть і кажуть: "Несіть до бабушки". А там тьотка ж ото жила (дядька ж забрали, посадили) і бабушка... А воно сидить, бідне, на кроваті і раде, що ми увійшли. Тьотка виходе – вже пухла, очі висолопе і каже: "Ану не давайте йому їсти – хай вмирає!" – на своє дітьо"; "Отут у жінки 4 дочки було і син. Хазяїн умер. А вони взяли відвезли на станцію і бросили того хлопчика. А дві дочки поїхали на Донбас, а дві лежать в постелі – чималі вже, здорові були дівчата. Ну, мати шо розживеться – сама їсть, а вони: "Мамочко, та дайте нам хоч трішечки. Хоч молочка!" – "Вам однаково вмирать!", - каже. Ото матері такі були..."

В умовах критичного браку харчів жінкам з дітьми доводилося постати перед неможливою дилемою: чиє життя врятувати, а чиїм пожертвувати. На практиці життя дитини далеко не завжди мало абсолютну цінність.

Жіноче тіло на межі

Деформація і деградація жіночого тіла в умовах голоду

У жіночих спогадах про Голодомор жіноче тіло та сексуальність згадуються вкрай рідко, окрім як в контексті надзвичайних набряків, викликаних порушенням обміну речовин внаслідок тривалого голодування: найчастіший дексриптор тогочасного вигляду – пухла, опухша, також - налита.

Жертви голоду. Харківщина, 1933 р. Фото з Колекції Кардинала Теодора Інніцира (Архів Віденської Дієцезії). Фото зробив інж. А. Вінербергер. Фотодокументи надані проф. Василем Марочком (Інститут історії України НАН України). – ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного. Од.зб.5136.
Жертви голоду. Харківщина, 1933 р. Фото з Колекції Кардинала Теодора Інніцира (Архів Віденської Дієцезії). Фото зробив інж. А. Вінербергер. Фотодокументи надані проф. Василем Марочком (Інститут історії України НАН України). – ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного. Од.зб.5136.

Голод надзвичайно спотворює і руйнує тіло людини. Жіноче тіло, крім суто соматичних функцій (анатомічно-фізіологічного характеру), в українській культурі має також потужний естетичний вимір: здорове, міцне, повнокровне тіло є невід’ємною частиною традиційного канону жіночої вроди. Тому, окрім фізичних терпінь, що їх спричиняв голод, жінки зазнавали ще й моральних страждань, спостерігаючи власні виснажені, спотворені голодом, вмираючі тіла. Хоча спогади жінок з цього приводу рідкісні, однак ті поодинокі розповіді вирізняються відвертістю опису, пронизливим натуралізмом і, водночас, емоційною відчуженістю оповідачки від змальованих нею жахіть.

"Галька пухла, а я сохла. Дивно, чому я зсихалася на чорний мотузочок, а не пухла, як Галька? Руки і ноги в мене були тонесенькі, як чорні ниточки. Обличчя було маленьке і теж чорне (...) Вона на мене ніби гнівалася, що я не була пухла. Я була суха, як соломинка, чорна, як земля, але не пухла, а Галька наливалася й наливалася, й наливалася водою. Шкіра в неї тріскалася, і з тіла виливалась якась рідина. Її постіль була від цього завжди мокра. Ніхто її не міняв, не прав. Постіль тхнула, на неї сідали мухи. В мене й гадки не було попрати чи помитися, а змити голову й на думку не спадало..."

Саме тілесний досвід - досвід втрати і віднайдення власного тіла – становить осердя спогадів Наталії Крохмальової (1918 р.н.) з Луганщини. Це розповідь про один – утім, переломний, вирішальний – день її життя влітку 1933 р., коли вона була на порозі смерті. Її спогад – це пам’ять тіла, яке досягло своєї межі, вичерпало усі свої ресурси, і лише воля до життя змусила його тривати. Контрастом двох полярних візуальних образів – образу тілесного розпаду, що постає на початку розповіді і образу тілесної повноти, який виникає наприкінці, позначено два полюси – смерть та життя.

"Я пухла, як колодка, ходила. Ноги лопались і живіт, і вода бігла без конця... Запущена була така, страшна... Воно ж голодна була, з сил вибита, совсєм же без сил. Буряків тих як наїлася... І я як заснула в отім куріні... Понос на мене напав. Поприходли на роботу люди. Як глянули на мене... А я мокра лежу. І ото кажуть: "Не лізьте, там Наташка лежить в куріні". І воші по мені лазять (плаче). Прямо ото лазять воші по мені. Ото баби балакають: "Уже Наташці всьо". І я зразу одтухла (зійшов набряк) тоді. Кожа на мені висить (плаче). А я думаю: "Ну вмреш – то вмреш". Вони ідуть полоть, а я думаю: як я буду лежать у куріні, мені ж і не дадуть і 300 грам (хліба). Отож і хана мені буде. Вони дивляться, шо встаю і сапочку в руки беру. А вони до бригадіра кажуть: "І вона йде полоти... Хай хоч вона отдєльно поле од людей". Я ото полола, висохла... А тоді прийшла додому вже ввечері. Прийшла додому, а у мене мачуха була така, як змія, ух!.. Невиносімо, страшно вам розказувать – як гадюка! Дивиться на мене, думала, шо оце ж вона не прийде, оце вона вмре, оце її не буде. А я ж прийшла жива! Ну а шо, воно ото ж ні мила, нічого не було, а я ж грязна була. Прийшла, ні теплої води немає, уже темніє надворі. Я прийшла, налила водички, трошки себе обмила, оце у воді самій холодній виполоскала. Утром воно ж і сире, ще не висохло, а я уже мокре так оце надівала. І... пішла на роботу. І вижила. А тоді... Ви знаєте, уже й баришня стала. Така ловкенька була, до мене вже й хлопці чіплялися..."

Протиставлення смерті та життя вербалізовано образами завмирання та руху: нерухомість (заснула, лежу, лежить) для оповідачки однозначно асоціюється із пасивністю і смертю, яким протиставлено здатність діяти, пересуватися (встаю, беру, йду, прийшла, пішла), що символізує саме життя та є антиподом до небуття ("оце ж вона не прийде, оце ж вона вмре, оце ж її не буде"). Сама воля цієї дівчини до життя передана через наголошення (багаторазове повторення) власної здатності рухатися - насамперед, йти. У спогаді старої жінки прочитується почуття сорому, відчуження та огиди до власного деградованого тіла, немочі якого проявилися публічно. Чи не тому про власний тілесний досвід жінки, які пережили Голодомор, воліють мовчати.

Ніна Марченко
Ніна Марченко "Діти Голодомору"

Ще одним гендерно-забарвленим і особливо травматичним для жінок досвідом Голодомору стала тотальна антисанітарія. Підтримання чистоти в оселі та гігієни членів сім'ї належало до кола невід'ємних жіночих обов'язків, було частиною нормативних практик жіночності. Проте тотальне виснаження, зумовлена голодом апатія і депресія, прагнення зберегли рештки сил для пошуку їжі не залишали місця для турботи про естетично-гігієнічні аспекти побуту.

"Мати і Галька були вдома, лежали на своїх постелях, що ціле літо не прибиралися і не пралися (…) Голови не мила давно, завелися воші і в мене, і в Гальки, і в матері. Спочатку ми їх ськали, а потім, мабуть, забули про це";"Тоді в хаті і ми, і корова, і телятко, і курка – все в хаті. І срали, і сцяли і ой... Страсть пережили, страсть".

Справжньою пошестю у голодуючих селах стали воші. Хоча спогади про це у розповідях жінок, які пережили Голодомор, трапляються вкрай рідко, все ж у деяких розповідях можна відчути жах очевидиці від видовища страшної занедбаності людського тіла, зокрема перед лицем смерті:

"Ой, як жили! Воши годували! Стільки вошей було, що не можна вибрати!", "Ідем в школу. Під тином лежали два чоловіка – рядами воші лазять, і вони вже пухлі..."; "Дві неділі чи три ми ходили без батька й без матері, й – ніззя такого казать – і вошву годували, того шо голі й босі були..."; "Зайдя в землянку, я увидела свою мамочку, лежащую на лохмотьях с распущенной косой, по лицу ползали вши, живот в буквальном смысле прилип к спине..."; "І ото як на вмируще – таких вошей було!".

Для жінок, які силою обставин змушені були опуститися до такого ницого існування і пережити подібне приниження людської і жіночої гідності, спогади про це вкрай болісні і принизливі.

Жіноче тіло як ресурс і фактор ризику

З деяких свідчень стає зрозуміло, що тіло жінки часом ставало тим останнім ресурсом, який рятував її саму чи родину від голодної смерті. Жіноча пазуха ставала тим чи не єдиним місцем, де жінка могла приховати хоч якусь їжу, якою згодом годувала дітей: "А ми зосталися троє з матір’ю і сильно бідували, не було і куска хліба. Як мати заробить шматочок хліба, то цілий день носить його за пазухой, щоб віддати дітям ввечорі"; "Мати працювала в колгоспі, товкла макуху скотині... А щоб жінки нічого не винесли, їх замикали і обшукували. Мама ховала кусень макухи за пазуху... Увечері ж мама розварювала ту макуху у воді і давала нам ту юшку пити...". Інколи саме тіло жінки могло в буквальному сенсі стати їжею для дітей: з деяких розповідей довідуємось, як умираюча матір настановляла своїх дітей після своєї смерті спожити її плоть, щоб вижити.

Як і в багатьох інших ситуаціях, коли жінки опинялися на межі життя і смерті (у нацистських таборах чи в ГУЛАГу, в умовах окупації тощо), на охоплених голодом теренах з’явилася вимушена проституція заради виживання: доведені до відчаю жінки обмінювали своє виснажене голодом тіло на їжу, щоб порятувати від смерті себе і свою родину. На Луганщині траплялися випадки, коли представники комісій з розкуркулення вимагали сексуальних послуг від сільських жінок, обіцяючи натомість не розкуркулювати їхні родини.

На Донеччині колишній працівник МТС у присутності своєї дружини, з плачем, розповідав, що у 1933 р. їхня сім’я вижила лише завдяки тому, що його вродлива дружина-гречанка щоночі змушена була ходити до уповноваженого райвиконкому, за що вранці отримували трохи муки. Бабуся з Луганщини (1908 р.н.), пригадуючи безвихідь, в якій опинилася у 1933 р., щиро розповіла про те, як перед лицем голодної смерті поступилася домаганням голови колгоспу: "Харчі скінчилися. Ноги стали пухнути і в мене, і в дітей... Від Івана ніяких вісток... За два оклунки пшона здалася я йому, гадині...". Вочевидь, партійці та місцеві урядники зловживали своєю владою, спонукаючи загнаних у безвихідь жінок до статевих стосунків в обмін на їжу чи відносну безпеку.

Водночас тіло було також і фактором ризику для жінок, особливо у випадку втрати чоловіка. В умовах тогочасного правового свавілля жінки ставали головними потенційними мішенями різних форм насильства – не лише економічного, але й психологічного, фізичного та сексуального. Прилюдне роздягання/оголення жінок і дівчат-підлітків з родин, які противилися колективізації, що супроводжувалося моральними знущаннями і приниженнями, активісти використовували як інструмент примусу і упокорення – згадки про це трапляються у розповідях очевидців.

Хоча свідчення про сексуальне насильство над жінками рідкісні (вірогідно, через їх травматичність, почуття сорому та провини), випадки безкарної наруги були, вірогідно, непоодинокі. Трагічною була доля жінок у родинах, затаврованих як "класово ворожі": зупинити навіть відверто злочинні дії "активістів" ніхто не наважувався. Розповідь Катерини Журби, свідка подібного злочину, якій було на той час уже 20 років, показує трагічність долі її сусідки, згвалтуванню якої сусіди побоялися протидіяти:

"До сусідки прийшов актів – мужики, стали насильничати. А люди боялися... Начали її насилувать. А один почув з двору "Калавур!" Ну, він то не має права заходить, бо вона ж розкуркулена. Тоді ж власть така була! Відкрив двері – а вони її насилують на долівці, а діти розбіглися. "Шо ж ви, - каже,- сукини діти, робите?" А ті: "Ти ще слово скажеш – 25 год получиш!" Отакий актів був."

Схоже, такі злочинні дії навіть не завжди приховували: в одному з сіл Вінничини член буксирної бригади відправив жінку, яка відмовилася здавати хліб, у штаб з запискою: "Поведіть її в темний куток і там зґвалтуйте". Ця ж бригада зґвалтувала ще двох жінок-"куркульок". Відомі й інші факти зґвалтувань як спосіб покарання бунтівних селянок в умовах безкарності сільських активістів. Самотні жінки з розкуркулених родин були особливо вразливими та беззахисними перед таким свавіллям, адже вони навіть не мали змоги поскаржитися на злочинні дії представників влади, а очікувати захисту від заляканих односельців не доводилося.

Висновки

Спогади українських жінок про Голодомор віддзеркалюють гендерні особливості жіночого досвіду переживання цієї трагедії. Втративши своїх чоловіків та засоби до існування, жінки опинялися перед необхідністю взяти на себе відповідальність за порятунок від голодної смерті не лише себе, а й дітей та старших членів сім’ї. Намагаючись врятувати майно, жінки вдавалися до різних форм активного і пасивного спротиву сваволі місцевих "активістів" та "буксирних бригад".

У своїх індивідуальних та групових протестах жінки виступали передусім з позиції нормативної жіночої ролі матері-годувальниці, яка зобов’язана дбати про харчування власних дітей. Деяким жінкам вдалося відстояти майно шляхом звернення до органів влади, хоча таких були одиниці. Важливо, що жінки чинили активний спротив беззаконню, незважаючи на нерівність сил і засобів. Водночас влада не трактувала навіть організоване жіноцтво як серйозну політичну силу, яка могла б становити загрозу режимові.

Жіноче майно часто ставало чи не єдиним ресурсом виживання для цілої сім’ї, дозволяючи підтримати мінімальний рівень харчування. Різноманітні вияви взаємодопомоги серед жінок дозволити врятувати життя багатьом. Перед лицем голодної смерті тисячам жінок доводилося робити неможливій вибір поміж власним життям і життям дітей, то ж материнство - як культурна цінність і нормативна жіноча роль – зазнало величезних викликів, не завжди материнські почуття витримували випробуванням голодом. Тотальний голод спричинив безпрецедентну дегуманізацію населення, підваживши та призупинивши чинність чи не усіх підставових соціальних норм і моральних принципів (від харчового раціону і гігієни - до родинно-сусідських відносин та самоцінності життя).

Усталені нормативні уявлення про жіночність та пов’язані з ними практики в умовах тотального Голоду виявили свою соціокультурну сконструйованість і фактично втратили чинність. Амбівалентного значення набувало жіноче тіло, що могло стати і додатковим ресурсом для порятунку, і/або чинником додаткових ризиків в умовах правового свавілля. Спотворене голодом тіло завдавало жінкам ще й моральних страждань. Тілесний досвід жінок є однією з найбільш замовчуваних і, вірогідно, найтравматичніших сторін жіночих спогадів про Голодомор.

Вивчення гендерної специфіки жіночого досвіду Голодомору розкриває складність і суперечливість пережитого, дозволяє побачити у жінках не лише безправних і безсилих жертв тоталітарного ружиму, але також і суб’єкток, які на щоденному рівні застосовували певні форми спротиву сустемному насильству, виробляли (відносно дієві) стратегії виживання і способи пристосування до надзвичайних умов для порятунку життя.



Ця стаття є адаптованим фрагментом дисертації Авторки "Повсякденне життя українських жінок у надзвичайних історичних обставинах середини ХХ ст.: гендерні аспекти досвіду та репрезентації".

Повну версію читайте на сайті Гендер в детялях.

Автор_ка:
Оксана Кісь

Рекомендуем

Новости

follow follow