Ви досі вживаєте вислови “люди з особливими потребами”, “глухі” чи “візочники”? Хочете спитати у незрячої людини, як вона пересувається містом, але не знаєте, як вона на це відреагує? Ображаєтеся, коли людина на милицях відмовляється від вашої допомоги?
У подкасті “Update розібрався” журналістка, політична активістка, співзасновниця громадської організації Fight for right Дар’я Коржавіна розкаже усе, що слід знати про спілкування із людьми з інвалідністю.
Слухайте подкасти Update в itunes, soundcloud або через "Подкаст плеєр" та слідкуйте за нашими оновленнями.
Давайте почнемо з того, хто такі люди з інвалідністю. Перш за все, ми люди. Хочеться, щоб це поняття було ключовим. Повірте, якщо пам’ятати про це, половина проблем під час спілкування із нами відпаде сама собою. Адже у вас не виникає питань, як спілкуватися із людьми взагалі.
Чому “люди з інвалідністю”? Чому ми так проти таких характеристик, як “люди з особливими потребами” та “люди з обмеженими можливостями”?
У будь-якої людини у будь-який час є свої особливі потреби. Наприклад, вам прямо зараз дуже хочеться випити кави, або ви їдете за кордон і вам необхідно вивчити англійську.
Наші ж потреби не є особливими. Вони у тому, щоб умови були для всіх рівними. А це потреби будь-кого: усі хочуть відчувати себе комфортно у просторі, в якому вони спілкуються та взаємодіють. Назвати це чимось особливим буде некоректно.
Те саме стосується і “обмежених можливостей”. Якщо ви не знаєте мови країни, до якої ви їдете, ваші мовні можливості будуть обмежені.
Можливості обмежуються у наших головах, можливості обмежує наша влада, не будуючи пристосовані для усіх місця. І це не тільки про людей з інвалідністю: якщо візьмете валізу чи візок з дитиною, ви вже будете обмеженими у нашому просторі.
Саме тому найкоректніший термін, який варто застосовувати — це “люди з інвалідністю”.
Нещодавно я натрапила на таку фразу: “Будьте обережні з термінологією, бо люди з інвалідністю дуже вразливі”. Мені здається, що слово “вразливі” невдале, воно ніби робить нас нещасними. Не вразливі, а чутливі. Нам часто закидають, мовляв, що ми робимо інших жертвами термінології і немає ніякої різниці, як кого називати. Але різниця є, і коли ви на перше місце ставите людину, а вже потім інвалідність, це відчувається навіть на підсвідомому рівні.
Коли ви говорите “інвалід”, ви повністю ідентифікуєте мене тільки за цією характеристикою. І це викликає купу стереотипів: треба пожаліти, треба допомогти, такі люди самі нічого не можуть.
Дуже часто я чую запитання “Як ви виживаєте?”. Слухайте, я не виживаю, я живу та радію життю.
Медіа формують відношення до людей, поведінку та ставлення до будь-якої теми. І часто колеги журналісти ставлять запитання: а як же бути із синонімами?
Насправді не треба вигадувати якісь синонімічні ряди. Те ж саме стосується й описів за нозологіями. Часто говорять “глухонімі”, “сліпі”, “візочники”.
Зараз найкоректнішими термінами вважаються “незрячі”, “нечуючі”, “люди на кріслі колісному”. Також дуже часто люблять вживати слово “вади”. Краще говорити “порушення”.
У нашому медіапросторі є величезні проблеми із висвітленням людей з інвалідністю. Ми або герої, які щодня долають перешкоди, або нещасні каліки, яких кривдять. Написати щось просто про людину та не героїзувати її й не викликати жалю журналістам вдається не часто. Хочеться, щоб ця тенденція зникала.
В особистому спілкуванні з людьми з інвалідністю треба говорити так само, як і зі звичайною людиною.
Я розумію, що виникає багато запитань. Найпоширеніше із них — як ми самостійно діємо. Питати у людини з інвалідністю таке можна, це абсолютно нормально. Але тут важливо розуміти, як саме ви це питаєте. Я, наприклад, одразу відрізняю, коли людина запитує із цікавості, а коли запитує із вже сформованою думкою про те, що я все одно не зможу робити усе, про що розповідаю. Тобто, запитання “Як ти це робиш?” ставиться не для того, щоб почути детальну відповідь про те, як для тебе відбувається цей процес, а із підтекстом “Ні, це неможливо, ти цього не можеш робити”.
Я дуже люблю знайомитися із людьми, що не звертають увагу на мою інвалідність. Я одразу відчуваю, коли це не є для них визначальним. Таке потроху з’являється у нашому суспільстві, і я відчуваю різницю навіть на вулиці. Охочих допомогти стало набагато більше, але якщо людина говорить вам, що їй не потрібна допомога, не варто на неї ображатися чи наполягати. Не треба “спричиняти” добро.
Люди з інвалідністю — такі самі споживачі. Ми ходимо в супермаркети, банки, держустанови. І в усіх цих місцях є велика проблема у сприйнятті людини. Їй не завжди можуть надати необхідну допомогу.
Людина з інвалідністю — такий самий клієнт, просто одним клієнтам необхідна допомога в чомусь одному, іншим — в чомусь іншому. Якщо ви надаєте якісь послуги, треба створити умови для того, щоб усі люди могли їх отримати.
І навпаки: якщо людина з інвалідністю надає послуги, спілкуйтеся із нею так, як ви спілкувалися б із менеджером, касиром чи адміністратором.
Якщо людина з інвалідністю приходить до вас влаштовуватися на роботу, звертайте увагу, в першу чергу, на її здібності та портфоліо. У мене часто питали “А як ви будете працювати?” Усі питання облаштування робочого місця можна вирішити, головне — ваше бажання взяти професіонала на роботу.
Як підсумок, розкажу, що заважає нам найбільше. Це дуже комплексне запитання, і я часто відповідаю на нього так: основна проблема — в головах. Поки ми будемо ставитися до людей з інвалідністю як до особливої групи, у нас не буде вирішуватися нічого. Якщо ви ставитеся до усіх по-людськи, це вже звільняє від половини проблем.
У нас часто говорять, що держава нічого не робить. Але є речі, для яких не потрібне фінансування чи час. Це, перш за все, людське ставлення та виховання. Не потрібно багато зусиль для того, щоб припаркувати автівку не посеред вулиці, а так, щоб людина на візку могла проїхати.
Є ще кілька моментів, на яких хотілося б наголосити.
Коли до вас приходить незряча людина, звертайтеся до неї, а не до тих, хто її супроводжує. Коли говорите з людиною на візку, бажано, щоб ваші обличчя були на одному рівні. Для цього можна сісти навпроти неї.
Щодо нечуючих людей існує стереотип, ніби їм неприємно, коли поруч із ними сміються. Насправді вони просто не знають теми, про яку ви говорите, та чутливі до виразів обличчя. Просто проговорюйте слова виразно. Коли ви допомагаєте, не хапайте незрячу людину за руки, не смикайте її та не забирайте у неї тростину. Так само не треба хапатися за її колісне крісло: людина, що прийняла вашу допомогу, сама пояснить, що саме треба зробити та як взятися за нього.
Підтримку проєкту надала Міжнародна громадська організація Internews.
