Думка. Як пережити 8 березня

Чому 8 березня – це час замислитися про якість свого життя, свого, персонального, власного життя так, як би того хотілося.
619 07.03.18 17:23
Иллюстрации
Иллюстрации / Kolchoz voor De Morgen

Цього чудового весняного дня ми зібралися тут для того, щоби віддати шану й висловити найтепліші почуття окрасі нашого колективу – нашим чарівним, ніжним, чуйним, мудрим, витонченим ж… ж-ж-ж-ж…

У цей момент я прокидаюсь.

Здається, я навіть не можу так вдало пересмикувати й жонглювати солодкаво-приторними словами, щоби зробити цю вигадану, але разом з тим впізнавану безлико-універсальну промову (чи її початок) правдоподібною. Це в мені забагато внутрішньої іронії й такого наразі природного, але роками виплеканого спротиву, і не вдається ототожнитися зі сказаним – відбувається відторгнення тканин.

Так, я жінка, і найближчого восьмого березня мене, очікувано, вітатимуть з восьмим березня. Вітатимуть не завжди адресно, адже розсилки брендів і білборди якихось регіональних депутатів чи навіть найвищих посадових осіб з клішованими формулюваннями й тюльпанами, скромно захованими дизайнерами в правому нижньому кутку рекламної площини, не звертаються ні до кого особисто. Зате такі публічні привітання чудово транслюють загальні, унормовані й культивовані в суспільстві меседжі й унаочнюють образ ідеальної реципієнтки подібного медійного шлаку, яка разом з тим є й ідеальною версією жінки, заточеною під потреби суспільства.

Фото Anna Sharyhina

Невідповідність певної представниці жіноцтва цьому бажаному й соціально очікуваному образу викликає в адептів "традиційних сімейних цінностей" бажання обкласти нонконформну (свавільну) жінку дітьми й помістити на кухню. І якщо з привітаннями, адресованими мені як цілком конкретній особистості з ім’ям і кордонами, я ще можу якось працювати, то привітання мене як жінки-працівниці чи жінки-громадянки, чи жінки з якоюсь іще іншою роллю в спільноті – це як огидна манна каша, від якої нудить, але яку буквально змушують з’їсти.

Роздумуючи про тему цього матеріалу й оформлюючи свої думки в окресленій площині довколавосьмоберезневого дискурсу, я запрошувала до обговорення й до брейнстормінгу людей з близького оточення. З них люди, що ідентифікували себе як жінки, говорили про своє бажання уникнути зіткнення з травматичним досвідом насильного занурення в цей дискурс.

Таке ж бажання драйвить жінок, котрі створюють матеріали, у яких пояснюють, як цьогоріч їх не варто вітати з восьмим березня й чому. До прикладу, активістки більше не хочуть, щоби їм бажали бути вродливою (тобто тішити погляди людей довкола), ніжною (не проявляти твердості й жорсткості), бажаною (бути хорошим об’єктом для чоловічого задоволення) і отримати достойного чоловіка (який аж ніяк не потрібен, скажімо, лесбійкам чи жінкам, які просто цього не хочуть).

Прикметно, що в коментарях до подібних дописів одразу з’являється неадекватно велика кількість чоловіків, які транслюють думку "я, такий класний, сам вирішу, як, коли і кого вітати й чого бажати".

Передамо привіт соціальним нормам очікуваної й заохочуваної жіночої саморепрезентації й поведінки, що жорстоко насаджуються в тому числі через авторитарне, самовпевнене й безапеляційне "бажаю тобі справжнього жіночого щастя"?

Бажаєте – добре, щиро дякую. А скажіть іще, будьте ласкаві, що мені з ним робити?

Якщо на фоні нашого повсякдення десь є неопрацьована стресова (чи дистресова) ситуація, яка викликає внутрішній дискомфорт, сили швидко вичерпуються, як стверджують психологи. У такому стані ми працюємо далеко не на повну потужність, і ризик емоційного вигорання зростає. Так, енергозатратні процеси запущено, і велика кількість психічних ресурсів і можливостей йде на, умовно, гасіння цієї внутрішньої пожежі. На такому фоні багато інших процесів сповільнююся чи завмирають, адже внутрішні ресурси (когнітивні, емоційні) використовуються непродуктивно, а їхня кількість у нас не безмежна (і це важливо розуміти).

Можна уявити собі, скільки сил у жінок витрачається лише на те, щоб або вдало маскувати свою жіночість і пристосовуватися до чоловічого світу, або лупати сю скалу й усіляко наголошувати на власній інакшості, прагнучи рівності й недискримінаційного ставлення.

У будь-якому разі жінці, аби здобути певні позиції в соціальній ієрархії, треба докласти незрівнянно більшу кількість зусиль порівняно з чоловіком.

Початково суспільством їм забезпечені нерівні умови: чоловікові не доводиться на постійній основі доводити свою придатність чи кваліфікованість, чи навіть "адекватність" (згадаймо жарти про жіночі примхи чи безпідставні зміни настрою, чи ПМС) у багатьох життєвих ситуаціях, що не обмежуються лише професійною сферою.

Суто "жіноче" поле діяльності – кухня, обслуговування, виховання, догляд, емоційна підтримка, краса і смак – дискримінаційне також, адже домашня робота є невидимою, неоплачуваною і традиційно не цінується в суспільстві, а традиційно жіночі сфери діяльності є менш прибутковими й часто сприймаються як щось меншовартісне, що твориться жінками для жінок і ніяк не заторкує точки впливу і прийняття рішень.

Світ, у якому бути жінкою дорівнює рутинно стикатися з необхідністю щось комусь доводити і вперто вимагати належного ставлення до себе, – це світ, де жінці треба менеджити безліч процесів, маючи на фоні цей постійний стрес, наявність якого задіює внутрішні й зовнішні ресурси, сили й енергію, вивільнивши які, жінка могла би значно покращити якість свого життя.

8 березня – це саме час замислитися про якість свого життя. І замислитися не під кутом "сьогодні той один день у рік, коли я отримую квіти і приготований чоловіком і сином сніданок", а в перспективі проживання власного, наголошую, свого, персонального, власного життя так, як би того хотілося. Як би того справді хотілося.

Водночас 8 березня – це і час замислитися про умови існування групи людей, що до неї належиш за статтю або за ідентичністю, або за тим і тим, яка заслуговує на забезпечення можливості реалізувати свої права людини, а натомість повсякденно стикається із сексистським ставленням, нормалізованим у суспільстві.

Активістки знову й знову нагадують, що восьме березня – це аж ніяк не рожевотюльпанове свято, а день боротьби жінок за свої права. А якщо комусь здається, що всі права вже здобуто і жінкам можна сміливо повертатися на кухню, є сенс верифікувати свої уявлення, виключивши можливість логічних хиб, проаналізувавши факти, залучивши критичне мислення, почувши нарешті жінку, яка ось тут поруч кричить про те, що болить їй, зриваючи голос, а ніхто не зважає на неї.

ДИВІТЬСЯ ІНФОГРАФІКУ: Гендерна нерівність в Україні

Читаючи коментарі під кожним дописом у соцмережах чи онлайн-медіа, у якому жінка відверто й сміливо говорить про свої досвіди, що підривають ідеальну картинку реальності, панівний наратив, я думаю: чому в нас так мало довіри? Чому в кожному слові нам вбачається зрада й легкі грантові гроші?

Чому свідчення жінки досі вартує тільки половини від свідчення чоловіка? Чому не можна просто внутрішньо відкритися й послухати, і довіритися чужому досвіду, і спробувати чесно співвіднести його з досвідом власним і знайомих людей? Чому, зрештою, не можна спитати в інших жінок, що вони думають із цього приводу? Чому перша реакція на слова жінки – недовіра, сумнів? Чому чоловіки досі залізно переконані, що вони краще знають, чим жінка живе і що їй потрібно?

Цей текст для мене – один зі способів реалізації принципу персональної відповідальності, що змушує мене видимо реагувати на явища, які суперечать моїм цінностям.

Інший такий спосіб – вийти на марш жінок.

Ще інший – впливати локально по мірі своїх сил і можливостей, не ігноруючи вияви дикунства й дискримінації.

Саме тому цього восьмого березня я не дозволю жодній живій істоті в межах безпосередньої досяжності, хоч ким би вона була, привітати мене зі святом весни й краси і побажати жіночого щастя.

Їжте свою манну кашу самі.

Автор_ка:
Tatienne Sorel

Рекомендуем

Новости

follow follow