Думка. Як виглядає чутливість до насильства і навіщо вона нам

Ми можемо бути відповідальними за те, як бачимо цей світ і що робимо з цією реальністю.
214 06.12.18 14:41
Ілюстрація
Ілюстрація / Matt Davidson

Чутливість до насильства - що це, як виглядає і навіщо це нам взагалі?

Вчора під моїм постом про репродуктивне насильство мене спитали "Ну і що тобі дає це знання, коли ти розумієш, що фраза "пара ражать!" - це насильство? невже ти потім це кажеш тим, хто тобі таке говорить? і хто тебе слухає...?", - це слушне питання. Хоч я і не маю на нього чіткої відповіді, але хочу поділитись роздумами "навіщо мені знати, як проявляється і виглядає насильство?"

Коли я стала цікавитись фемінізмом, я дійсно почала відкривати очі до проявів гендерно-зумовленого насильства, які раніше вважала нормою. Я стала бачити проблему там, де раніше не бачила, багато жартів перестали бути смішними, багато "життєвої мудрості" перестала сприймати, як користь. Я почала відповідати "дякую, це не для мене", або "мені це не приємно", визначати кордони і просити людей припинити говорити або робити те, що мені не подобається. Мене стали називати "занадто чутливою" або ж просто "феміністкою".

Читайте також Погані новини. З чим ви зіткнетеся, назвавши себе феміністкою

Спочатку мене це засмучувало. а потім, через якийсь час, прийшло полегшення. знаєте, чому? - бо я позбулася відчуття провини і неадекватності за власні почуття. І вивільнила дуже багато конструктивної енергії! Завдяки фемінізму та розвитку чутливості до насильства я усвідомила, що так чи інакше, більшість життя прожила в насильстві, в культурі, яка унормовує порушення кордонів - психологічних, фізичних - як на особистому, так і на інституційному рівні. Що кожного дня хтось - свідомо чи ні - через свою мову, стереотипи, закони, своєю поведінкою дозволяє собі впливати на моє життя, мою зовнішність, мої ролі в суспільстві - лише тому, що я жінка.

І від цього дуже легко впасти у відчай. Почуватись винною, якщо не відповідаєш очікуванням, засмучуватись, що сердишся і агресуєш там, де мала б (?) бути "чемною", відчувати самотність, якщо просто йдеш своїм шляхом, який комусь не подобається, або не збігається з "нормою". Ця провина забирає кууупу енергії, внутрішніх сил, вона з'їдає впевненість у собі, і є тим невидимим проявом пригноблення, про яке ми мало говоримо. Тією причиною, чому жінки не ідуть в політику, не просять підвищення зарплати, не заявляють в поліцію про насильство чи згвалтування. бо вони думають, що З НИМИ щось не так.

Розуміння того, як виглядає насильство, що воно є СИСТЕМНИМ, і стається не лише зі мною, звільнило мене і дало свободу говорити "це не моя провина", "зі мною все окей!" дало мені сміливість розділяти відповідальність за те, що сталось, і віддавати належну роль в насильстві тому чи тій, хто його чинить. А не звинувачувати у всьому себе.

Читайте також: Гендерне насильство. Як з дитинства нас привчають звинувачувати себе

Це також дало мені змогу відчувати солідарність та співчуття до інших жінок, які - я знаю - переживають насилля кожного дня. Це усвідомлення щодня дає мені сили і мотивацію рухатись далі в моєму активізмі.

Саме тому я говорю про насильство, вчуся розпізнавати і називати його, а потім шукати шляхи його подолання і протидії. Бо ніхто з нас не винна в тому, що народилась жінкою у патріархальому світі. Але ми можемо бути відповідальними за те, як бачимо цей світ і що робимо з цією реальністю. Моя обізнаність та (само)просвіта - це така собі символічна "каска", яка захищає мене від провини, яка мені не належить. І дає мені відчуття безпеки.

А як і навіщо ви говорите одна з одною про насильство?

Автор_ка:
Оксана Потапова

Рекомендуем

Новости

follow follow