Тобі, люба далека квітко лотоса…
Леся Українка та Ольга Кобилянська увірвалися в історію, ризикнули зруйнувати домінуючий патріархальний образ жінки, як когось пасивного та слабкого, поставили під сумнів уставлену часом чоловічу надзначимість, трансформували в такий спосіб дійсність та подарували її нам.
Літературні твори обидвох письменниць суттєво підірвали традиційну українську маскулінність, адже головними героїнями постають самодостатні та сильні жінки. Не дивно, що тоді, та й сьогодні, багато феміністичних рецензій піддаються гострим рецидивам критики з боку обмежених традиційно радянським каноном літературознавців.
Але якою була та інтимна дійсність, що існувала між Лесею Українкою та Ольгою Кобилянською?
Дощові листи
"Погладь мене пасами так…і так…і ще так"
Довгих 14 років їх об’єднували завуальовані, але дуже теплі листи, зрідка зустрічі.
Феноменом і унікальністю кореспонденції стало вживання третьої особи замість першої та ще й виключно в чоловічому роді: "хтось" і "хтось".
Замість директивного "Я тебе люблю" приховане "Хтось когось любить" мого б пояснювати несміливість кореспонденток висловити теплі почуття відверто.
На листи, котрі можна було сховати до конверту, доводилося чекати досить довго, набагато швидше приходили поштові листівки. Проте зміст листівок, доступний кожному, міг викликати нерозуміння тогочасного консервативного суспільства своїми взаємно еротичними настроями двох жінок. Використання нейтральних займенників могло бути своєрідним шифром для уникнення зайвого інтересу та уваги до листування.
Перші надіслані Українкою листи, датовані 1899-м роком, мали досить гострий та притаманний манері письменниці офіційний характер. Але вже згодом, 1901 року, відбудеться їхня перша зустріч в Карпатах, про трепет та емоційність якої розкажуть наступні написані Українкою рядки:
/Листи з дослідження Соломії Павличко "Дискурс модернізму в українській літературі"/
Нехай навіть ще зовсім юний, український модернізм не зміг би надати протекцію бісексуальності жінок-письменниць, хоча західне аристократичне середовище, на кшталт паризьких авангардних салонів, вже зіштовхнулося з подібним явищем та толерувало його.
Можемо цілком сміливо припустити, враховуючи положення жінки в тогочасному суспільстві, що навіть переповнені глибокими почуттями інтимного характеру, літераторки все ж мали б зберігати таємницю.
На жаль, історія зберегла для нас лише листи Лесі Українки до Ольги Кобилянської та тільки один від Кобилянської до Українки. Але обидві мисткині через власних героїнь, через щоденники та сни відкрили нашій уяві їхній неймовірно ніжний, призначений лише для них обидвох стан близькості і беззаперечно визнаної любові.
Одного дня Ольга у відчаї напише до свого щоденника: "Боже, невже на світі немає жодної такої людини, з якою я могла б жити, хоча би жінки?"
А ще згодом її рефлексії та роздуми ляжуть в основу написаного німецькою "Valse melancolique", де філігранно зображені тонкі грані та яскраві відтінки любові, притаманні жінці.
Лесю ж пізніше терзатимуть розгубленість та хворобливі сни, якими вона ділиться зі своєю милою подругою. Письменниця зізнається, що відчуває "роздвоєність у власній душі" та що покійний Мержинський через сни докоряє їй "новими людьми і новими почуттями в її серці, котрі витісняють пам’ять про нього"
Зневолені рамками "цнотливого" суспільно-морального патріархального ладу мисткині, ймовірно, могли б шукати джерело для зізнань одна одній і знайшли його в літературі, бо вже в ній через стихійні метафори та образи вони змогли сміливо переплітати долі, імена, руки.
В сучасній інтерпретації "Царівни" можемо знайти закодовані у звуках і символах грози фантазії та переживання почуттів від інтимної близькості.
Такі відверті погляди письменниці не могли не викликати хвилю істерії серед тогочасних моралістів, однак вони відкрили шлях для нової епохи в літературі.
Чи було між письменницями щось більше ніж дружба, ствердити однозначно важко, бо ж листи Ольги Кобилянської зникли з її особистого архіву, але дослідження щоденників, мистецьких творів та інтимного стилю листування дають достатньо підстав щонайменше це припустити.
"Головне нещастя в тім,
що квітка папороті занадто надзвичайна рослина
для всіх взагалі…"
