Попри те, що стан мого здоров’я є доволі позитивним, я завжди звертала увагу на те, скількома можливостями і навіть правами не можуть скористатися люди, які мають певні захворювання.
Так сталося, що ще в дитинстві, у школах, лікарнях, серед друзів родини, я доволі часто зустрічала людей з інвалідністю, як фізичною, так інтелектуальною. Можливо, саме тому я багато розмірковувала над тим, як можливо зробити наш громадський простір інклюзивним.
Іноді на вулиці я зустрічаю світлофори зі спеціальною озвучкою для незрячих людей або ж бачу більш-менш придатні пандуси для людей, які пересуваються на інвалідному візку.
Я розумію, що це занадто мало. Проте я ніколи не відчувала себе по-справжньому на місці людей, яким життєво необхідні ці "розумні пристосування".
Мені вдалося протягом 10 хвилин відчути, як це: не бачити та не рухатись. Під час подорожі до Німеччини, я потрапила на виставку у місцевому науковому центрі, присвячену різноманітним людям. Там були стилізовані кімнати про незрячих людей, людей із порушенням слуху, тих, хто має нестандартну зовнішність, людей із ампутованими кінцівками і багато інших залів.
В одній із кімнат на підлозі була нанесена спеціальна об’ємна розмітка, на полиці лежали три пари окулярів, схожі на гірськолижні, а в кутку стояли три тактильні палиці. Кожна пара окулярів мала особливе скло, яке імітувало різні порушення зору. В останній парі скло було цілковито чорним і непрозорим, я обрала ці окуляри, взяла палицю і спробувала пройти так необхідну дистанцію.
Коли ти закриваєш очі, то можеш відкрити їх у будь-який момент і все одно відчуваєш промені світла. Натомість тепер я відчула, що це, коли перед твоїми очима постійна темрява. Я помітила, що мені важко користуватися палицею і що я більше прислухаюся до того, що відбувається під моїми ногами. Поки я відчувала рельєф розмітки, я знала, що йду у правильному напрямку.
Наприкінці шляху, на стіні, були наклеєні опуклі дерев’яні літери. Необхідно було їх прочитати "пальцями". Це було слово Ziel, що з німецької перекладається як "мета". Прочитати його було легко, однак зрозуміти, що написано у книжці шрифтом Брайля у сусідньому залі, у мене не вдалося.
Інша кімната була стилізована під майстерню музичних інструментів, у якій працює чоловік із інвалідністю. Вірніше, герой цієї історії працює у такій майстерні в реальному житті, а в цій кімнаті стоїть "його" інвалідний візок.
Кожен відвідувач може спробувати як це: пересуватися на візку поміж столів з інструментами і працювати у музичній майстерні. Візок був механічний, колеса необхідно було рухати руками. Навіть за кілька хвилин я відчула, що від коліс починають натиратися долоні. Пересуватися було доволі легко, однак я розуміла, що так лише в межах цієї кімнати.
За її межами – сходи, вузькі проходи і безліч інших бар’єрів. Ще більша кількість бар’єрів зустрічає людей з інвалідністю в Україні. А інклюзивність потрібна ж не лише людям з інвалідністю, а людям з немовлятами, людям старшого віку, і просто для кожного. Інклюзивність – це про зручний простір для кожної людини.
За ці 10 хвилин я зрозуміла, що захотіти по-справжньому вирішити певну проблему можливо лише тоді, коли ти сам її переживаєш.
У сучасному місті, коли кожен сам за себе, дійсно важливо проявити краплю емпатії і зрозуміти потреби тих, хто довкола нас.
