Стріт-арт поблажливо називають "чоловічою професією", маючи на увазі, що жінки недостатньо сміливі, щоб працювати на підйомниках, будівельних люльках або драбинах. Це підтвердить список учасників Mural Social Club та оглядова стаття найрейтинговіших вуличних картин за версією журналу Forbes — абсолютна більшість імен в них будуть чоловічими.
Чи означає це, що мурали, над якими працювали жінки, низькопробні? Ні! Доводимо це разом з художницями Лесею Вербою, Тетяною Білоконенко і Настею Білоус.
Наприкінці літа навколо одного з іспанських художників в Одесі розгорнувся скандал. Не закінчивши роботу "Жінка зі скрипкою", він витратив гонорар і просто поїхав, лишивши на стіні театру зображення жінки з п'ятьма руками. Мабуть щось не заладилось…
Згодом до мене звернулася кураторка проекту Олена Орлова з проханням закінчити або обіграти вже існуюче зображення. Я запропонувала свій ескіз, який підтримує, на мій погляд, філософію простору. У концепції муралу була джазова Одеса — стіна духового театру як афіша, що задає драйвовий позитивний настрій, як ілюстрація до джазового фестивалю, організованого ще 18 років тому моїм учителем — легендарним піаністом Юрієм Кузнєцовим. Хотілося, щоб сірий фрагмент Пересипу по-справжньому зазвучав.
Довідка: арт-дива Леся Верба увірвалася у вищий ешелон вітчизняного авангарду на початку 2000-х з картинами-"ковдрами" в унікальній текстильній техніці. Невідому одеситку відразу прийняли в закритий клуб "Газгольдер" при галереї "Винзавод". Тоді вона проводила персональні виставки і концерти - від етно-джазу до електронних експериментів. Сьогодні роботи Лесі — в приватних колекціях живого класика Пітера Грінуея і топ-моделі Олександри Пивоварової.
Найцікавішою і вимотуючою одночасно була робота над сходами Спінози. До мене звернулися з нашої Хайфської міськради з цікавим проектом — намалювати на перших 2 прольотах, що носять ім'я великого філософа Бенедикта Спінози, його портрет. Божевільна ідея мені сподобалась. Тут був і мій найулюбленіший об'єкт зображення — портрет, і новий досвід, оскільки на сходах до цього я не малювала. Раніше були стіни, стелі, підлога... а тут — сходи.
Відразу почала "копирсатись" в інтернеті і дивитись, що з цього приводу "говорить доктор Гугл". За моїм запитом він видав різні розписи сходів, але хороших портретів було всього три на весь "гугольський простір", без пояснень.
Гаразд, думаю, з чогось треба починати. Керівники проекту відразу запропонували допомогу у вигляді проектора, щоб перенести зображення на сходи. Мені було з самого початку зрозуміло, що це не спрацює. Я ніколи не користувалася цими приладами, але розуміла, що проектор повинен стояти під кутом 90 градусів, а на верстатах це зробити досить складно. Але якщо так наполягають, гаразд.
Увечері біля безлюдних сходів я самотньо чекала, коли приїде група з проектором. Приїхали... Привезли величезний генератор для подачі електроенергії. Коли почали ставити проектор, то зрозуміли, що його доведеться підіймати, інакше зображення буде спотворене. Пішли блукати вулицею в пошуках чогось високого і стійкого. Знайшли столик, ящики... За дві години зібрали хитку конструкцію. За 5 хвилин я обвела головате зображення. Хлопці розчаровано: "Ну, зроби ще щось, підмалюй, ми стільки часу його тут ставили". На прохання "народу" поводила пензликом ще, розуміючи, що це абсолютно мені не допоможе.
Окреме "дякую" варто сказати сину Валентину. Крім традиційної фізичної допомоги — донести, принести, він відвертав увагу зацікавленого люду (тому що ти або відповідаєш на питання, або працюєш) і щодня фільмував процес створення стріт-арту. Ну, і плюс — творча компанія.
Там ми почали годувати місцевих котів. Серед багатьох відрізнився бійцівський кіт, який отримав прізвисько Ігіл. Він приходив, вимагав уваги і в найнесподіваніший момент міг вчепитися в руку. І тим не менш, став нашим улюбленцем. Ігіл був частиною творчого процесу: сидів у фарбах, спостерігав, зі мною піднімався-спускався, хіба що порад не давав.
Так минуло п’ять днів за температури під сорок градусів і стертими до крові руками — поверхню сходів було не так просто замалювати, пропихуючи фарбу в усі отвори та виступи сходів. Тоді спіймала себе на думці, що скільки людині дано у житті ходити донизу-вгору сходами, там я все відходила.
Довідка: Хайфська стріт-арт художниця родом з Одеси займається розписом стін з 2001 року. Рідне місто для жінки — це висока концентрація вражень, тому в Одесі можна знайти багато місць, де Тетяна Білоконенко залишила творчий автограф.
Мистецтво оригамі історично вважалося привілейованим і високо інтелектуальним, тут і зв'язок із назвою бізнес-центру — IQ. Від художника воно вимагає високого рівня творчої уваги і концентрації на предметі збірки, як і в бізнесі. Фігури накладаються на геометричний малюнок — тут я намагалася добитися заломлення сірої і нецікавої стіни з урахуванням того, звідки падає світло.
Цей об'єкт особливо цікавий тим, що людина, споглядаючи мурал, знаходиться в русі. Це я і хотіла використати в геометричному "ламанні" стіни. Останнім акцентом, який працює саме з рухом машини, є срібні шви геометричних пірамід в дизайні. Вони ловлять блиск фар і дуже красиво слідують за тими, хто їде згори.
Загалом, літо для мене стало сезоном муралів.
Зараз працюю над новою стіною в Одесі, але про це іншим разом.
Довідка: одна з найвідоміших художниць-самоучок сучасності, яка виросла в Одесі, але вже довгий час живе в Лондоні. Творчість Насті багато в чому інтуїтивна, з великою силою тяжіння до рідного міста. Саме в Одесі зосереджені найкращі її роботи — "Моряк" та "Близькі мрії".
