Сьогодні я знов відчула на собі несправедливу дискримінацію з боку бійців ЗСУ. Боєць, якого поставили старшим групи, зі зневагою прошипів мені в обличчя "у мене баби на виході не буде".
Така ситуація у мене не вперше - за рік з копійками, який я провела в АТО, прикладів зневаги до бійців жіночої статі назбирається кілька десятків. Напишу про наболіле.
Законодавством України не передбачена служба жінок в армії на нормальних бойових посадах - лише "штабним щуром", медиком або зв'язківцем. Навіть така професія, як оператор БПЛА, яка не потребує фізичної сили та не несе загрози життю, не входить в список жіночих посад в силових структурах України.
Що вже казати про розвідниць, снайперів, дівчат-зенітників та інших, які іноді мають більше досвіду і бойових досягнень, ніж хлопці таких самих професій.
Ще б можна було це пробачити Збройним силам України, в яких зазвичай тилові генерали за непомірні хабарі приймають рішення, що абсолюно суперечать реаліям військового часу. Але не краща ситуація і в добровольчих підрозділах. Наведу кілька прикладів з життя.
В одну з перших ротацій на фронті я потрапила до командира, який хотів використати мене, як дівчину. Відверто кажучи, пропонував бойові виходи в обмін на інтимні послуги.
Доводи побратимів про те, що я такий самий боєць, який пройшов таку саму підготовку, і тільки через це мені потрібно ставити такі самі бойові задачі, на нього ніяк не впливали. Звісно, в тій групі я не пробула і кілька тижнів.
Інший командир кинув в обличчя наступну фразу: "Ми тут для того, щоб жінки в тилу сиділи. Їдь додому". Я не стала пояснювати, що дому в мене нема, і я тут якраз для того, щоб швидше звільнити Донбас, а після того вже вдома сидіти.
Нахабно залізла на БМП і заявила: "без мене ви не поїдете". Через кілька днів був невеличкий бій, після чого той командир змінив свою думку і навіть видав мені на руки ящик цільових патронів.
Була ситуація, коли командир нашої добровольчої групи відмовлявся брати мене в розвідку, і мені доводилось проситись особисто у командира батальйону Збройних сил, до якого ми були прикомандировані.
Зустрічалась зі своїм безпосереднім командиром вже на крайній позиції, бо їхали різними машинами, перекидувались недобрими поглядами, але все ж воювали разом.
Було боляче, коли замість мене на бойові ставили хронічних алкоголиків - так званих "аватарів". Хотілось кричати на весь світ: "Невже ж я гірша навіть за них?".
Неприємно, коли проходячи повз, злобно шиплять собі під ніс "тьху, баба, що вона тут забула". Коли просять зробити зі мною селфі, бо я перша жінка-снайпер, яку вони зустріли в зоні АТО. Відчуваю себе картиною, пам'ятником, драною собакою, купою сміття, але жодного разу не людиною.
Люди, це боляче, коли ви до нас так ставитесь.
Ми нічим не гірші, і також захищаємо Україну добровільно. Почуйте нас: ми теж хочемо бути людьми!
Якщо ще лишились люди на фронті, які не вважають жінок і добровольців останніми покидьками, заберіть нас до себе, будь ласка. Нас кілька чоловік, які через бісову бюрократію не можуть оформитись на контракт, але так само бажають боронити Україну від російських агресорів. Ми маємо бойовий досвід і хочемо воювати, а не терпіти приниження і насмішки. Крик душі: допоможіть!
Дякуємо за думку Аліні Фортуні.
