Нерідко ми чуємо заклики повернутися до традицій, що їх нам змальовують як безумовне добро. Та чи всі традиції з минулого такі гуманні, демократичні й толерантні? Чи справді нам варто до них повертатися?
Ірина Ігнатенко етнологиня, фольклористка й письменниця, кандидатка історичних наук дослідила аціональні традиції щодо відносин батьків, матерів та їхніх дітей.
Що означало бути матір’ю/батьком більше як двісті років тому? Чи була у подружньої пари можливість свідомо відмовитися від батьківства? Чи могло подружжя хоча б регулювати вагітність? Чи була бажаною для батьків кожна народжена дитина? Хто доглядав за дітьми? Чи шанували дорослі й незалежні діти своїх уже постарілих батьків?
Публікуємо скорочену версію публікуємо скорочену версію статті, яку Ірина Ігнатенко написала для "Гендер в деталях" та вдивляємось у дивину, щоб дізнатись відповіді.
Українське традиційне суспільство висувало і до чоловіків, і до жінок низку вимог, серед яких реалізація репродуктивних функцій — материнство/батьківство — були пріоритетними.
Через фольклор, звичаї, світоглядні уявлення, виховання тощо в голову кожній людині змалечку вкладали цю обов’язкову до виконання програму, її ж подавали як єдино правильну і нормативну: "Люди на те сходяться, побираються і любляться, аби мати діти".
Неодружених (нежонатих і незаміжніх) людей у моралізаторських народних оповідках якраз тим і лякали, мовляв, "на тому світі" їх каратимуть за те, що не залишили нащадків:
"Єк умрут, то идут на тим світі на велику толоку з великими кичірами, голу-голісіньку, що й одної деревини ніде не уздрів би, а там сонце ніколи не гріє і нічьо си не роди, лиш вічно стоїть мрака, хмарно й холодно... Там їх біда в одно вінчає залізними обручями і вони мусє так си карати за то, що не вінчені і без приплодку умерли, аж до суда віка"
Відсутність у подружжя дітей завжди трактувалася як трагедія вселенського масштабу: "З дітьми хата — базар, без дітей — кладовище".
У традиційних суспільствах відповідальність за відсутність у родині дітей покладали насамперед на дружину, незважаючи на те, що в зачатті дитини, як тепер добре відомо, чоловік і жінка беруть рівноцінну участь, а безпліддя може бути і чоловічим, і жіночим: "бездітну жінку підіймають на сміх, говорять, що на самоті повиває макогін, плекає, бавить, немов живу дитину, або зліпить з глини хлопчика та приговорює до него".
Це стереотипне уявлення про те, що в бездітності родини винна жінка, очевидно, пояснюється здатністю саме жіночого тіла завагітніти, виносити, народити і вигодувати молоком дитину, тому тягар відповідальності за це ліг на жінку. До того ж якщо бездітний чоловік міг себе реалізувати й довести свою спроможність і значимість в інших сферах — війні, управлінні, релігії, владі тощо, то для жінки ці сфери були закриті.
Саме через материнство жінка могла довести свою "справжність", "потрібність", виправдати власне існування, реалізувавши покладені на неї суспільством зобов’язання у відтворенні собі подібних.
Згідно з народним світоглядом, жінка мала народжувати стільки дітей, "скільки Бог дав", тому до будь-якого виду регулювання вагітності (контрацепція, а тим паче аборти) народна мораль ставилася вкрай негативно.
Свого часу етнографи зафіксували чимало народних оповідок, у яких жінку, котра вдається до абортів, змальовано як страшну грішницю, яка нестиме важку кару за такий учинок на "тому світі":
Крім того, традиція всіляко заохочувала й підтримувала багатодітність, про що свідчить фольклор: "Один син — не син, два сини — півсина, три сини — ото тільки син", "Де одинець — хазяйству кінець, а де сім — щастя всім", "Одинак — як не злодій, то пияк", "Дасть Бог дітки, дасть і на дітки" тощо.
Острах перед небажаною черговою вагітністю іноді призводив до обмеження, а то й припинення сексу, незважаючи на сексуальне бажання і потяг: "Я б йому дала, Господи, як я його люблю, коли-ж зараз так і кричить уже перед мною дитина. Він і просить буде; і я бігла-б до його, та одно спиня — дитина".
Отже, люди перебували в полоні нормативної традиції постійного відтворення, що його культура вважала правильним, але в повсякденні, в побуті, багато дітей навряд чи були бажаними.
Бажана стать дітей та як її "зробити"
Від молодої сімейної пари після року співжиття рід і громада очікували поповнення і всіляко спонукали до цього.
З економічного погляду, мати синів було вигідніше, аніж дочок: син — продовжувач батьківського роду, приводив у родину додаткові робочі руки. Натомість дочка йшла в іншу сім’ю, до іншого роду та ще й забирала з собою частину батьківського майна — материзну.
В українців існували певні вірування, пов’язані із зачаттям дитини, зокрема й бажаної чоловічої статі. Сприятливими для зачаття хлопчика вважали "чоловічі" дні — понеділок, вівторок, четвер; "жіночими" були середа, п’ятниця, неділя. Це пов’язано з уявленням про опозицію між чоловічим і жіночим началами.
Вірили, що чоловічому відповідає праве (правильне, нормативне), жіночому — ліве (гріховне), з огляду на це існували й такі вірування про зачаття сина: "коли жінка хоче мати хлопця, держить мужа при зносинах за праве яйце (...) правий бік приносить хлопців, так само при зносинах збоку (...) приписують також держати при зносинах ліву ногу коротше, а буде хлопець"
Існувало також переконання, що не останню роль у зачатті дитини відіграють предмети з чоловічою і жіночою символікою. Наприклад, бажаючи, щоб народився хлопчик, під час сексу клали поруч чоловічі інструменти або шапку, якщо хотіли народження дівчинки — гребінь або хустку.
Крім того, "загально думають, що пол дитини зависить від пристрасті; хто пристраснійший, за тим й дитина (...) Сміються часом люди, кажуть: що ото він її дужче любить, як дочкі самі, або вона його, як самі сини".
Як мали поводитись вагітна жінка та її чоловік в очікуванні дитини
Вагітну жінку називали "тягітною", "огридною", "череватою", "важкою" тощо, на її дії накладали низку заборон і обмежень. Очевидно, що раціональне зерно в певних обмеженнях було, але дещо сьогодні видається просто безглуздим. Ось для прикладу кілька таких "правил", які записав свого часу на Харківщині етнограф Петро Іванов.
Не должна по средам мыть головы, чтобы не прибавилось вшей
А проте, незважаючи на безліч обмежень, вагітні жінки багато працювали фізично, і чергова вагітність не була причиною скорочувати чи скасовувати ці навантаження: "В крестьянской семье женщина и в периоде беременности не освобождается от обычных работ. Она носит воду и дрова, топит печи, доит коров, моет белье, работает в огороде и в поле. Молодая женщина, готовящаяся быть матерью, исполняет и в этом положении все обыденные женские работы".
Народити дитину самотужки, без сторонньої допомоги, фізіологічно жінка могла за умови, що організм здоровий і пологи неускладнені. Бувало й навпаки, коли жінки не могли розродитися, народжували важко й довго, в муках.
Бувало, жінки при пологах помирали, "але заспокоюються: як смерть з цього, то хай буде й так. Декотрих то заспокоює те, що кажуть, що смерть, з дитиною у рай уведе".
Роль батька під час пологів дружини була пасивною. Чоловіка випроваджували з хати, мотивуючи це тим, що "не годиться бачити родиво". Вірили, що інакше це зашкодить чоловікові, а побачені пологові субстрати (плацента, пуповина, кров) навіть можуть бути небезпечними для нього.
Етнографи зафіксували і відгомін звичаю "кувада": коли жінка не могла розродитися, баба-повитуха кликала її чоловіка, який лягав поруч, стогнав та імітував біль. Уважалося, що такі дії допоможуть породіллі швидше розродитися.
Про відносини дітей з батьками
Змалечку дітей учили поваги до старших, особливо батьків — батька й матері, які мали беззаперечний авторитет. Навіть в обряді родин існувала традиція після зав’язування пупа класти дитину до ніг матері, щоб символічно запрограмувати її покірність батькам.
Традиційно діти зверталися до батьків на "Ви", вживаючи так звану "множинну гідність". До того ж "Ви" діти казали не тільки рідним батькам, хрещеним, діду/бабі, дядькові/тітці, а подекуди й старшим братам та сестрам. "Ти" було неприпустимим і виражало б неповагу.
Обов’язкове вживання займенника "Ви" показувало не лише шанобливе, а й ієрархічне ставлення молодших до старших. З пелюшок у дітей виховували покору батьківському слову й волі.
Можна стверджувати, що в традиційному суспільстві не було рівності у взаєминах між батьками і дітьми. Ідея підлеглості дітей батькам як норми закріплювалася через світоглядні уявлення, фольклор, де чітко простежуються вимоги у всьому неухильно дотримуватися їхніх настанов і застерігається в жодному разі не йти проти батьків: "Шти отця-матір, будеш довголітен на землі"; "отча й материна молитва зо дня моря рятує, а проклін у калюжі топить"; "За мамчині сльози — Бог долю зморозе".
Авторитет батьків проявлявся у їхньому слові, насамперед благословенні або проклятті. Обидва вважалися такими, що мають особливу силу і виконують захисну або нищівну функцію. Скажімо, без батьківського благословення шлюб не визнавався громадою і вважався нелегітимним. Чи не тому у весільному обряді стільки шанувальних і величальних слів, поклонів, цілування рук при звертанні до батьків на весіллі. Отож, крім етичних і моральних засад, батьківське слово мало ще і юридичний характер.
Пошана до батька й матері була переважно моралізаторською вимогою, яку часто порушували. Можна припустити, що вирісши, одружившись, самостійно заробляючи собі на життя, діти вже не хотіли й не корилися батьківській волі. До того ж фізична сила рік за роком покидала старих батьків, натомість діти щорік дужчали і фізично, і матеріально. Економічна незалежність, фізична перевага, а подекуди, можливо, й дитячі образи на батьків могли спричиняти побої, коли дорослі вже діти били своїх старих батьків.
У фольклорній спадщині українців збереглися згадки про звичай "саджати на лубок" — позбавлення від слабких, немічних, старих батьків:
"Людей старых, не подававших надежды на жизнь, бывших в тягость себе и другим вывозили в зимнюю пору в глухое место и опускали в глубокий овраг, а чтобы при опускании они не могли разбиться или же задержаться на скате, их сажали на лубь, на котором как на санях, они доходили до дна оврага. Отсюда и выражения: "сажать на лубок", или "пора его на лубок". Практиковались и другие более как-бы гуманные способы применения названного обычая — засаживание в пустке на печь, опускание в пустую яму и проч..."
За тими самими народними легендами, цей звичай зник, бо дорослі діти зрозуміли, яку практичну користь вони можуть мати від старих, фізично слабких батьків — життєву мудрість та господарські поради.
Про традиційні методи виховання
Сьогодні в цивілізованому світі фізичне насильство, побиття батьками дітей сприймають украй негативно, застосовують усілякі методи й важелі впливу, щоб його мінімізувати. Тим часом, за даними Дитячого фонду ООН, ЮНІСЕФ — світового лідера із захисту прав та інтересів дітей, нині майже 17 % дітей у 58 країнах світу зазнають жорстоких фізичних покарань: їх б’ють по голові, по вухах, по обличчю. Це відбувається регулярно і накладає відбиток на дитячу психіку. Крім того, троє дорослих із десяти у світі вважають фізичні покарання необхідними у вихованні дітей.
В українців похвальне ставлення до помірного фізичного покарання чітко відбилося у фольклорі й етнографічних записах позаминулих століть: "Без муки нема науки", "За одного битого двох небитих дають, та й то не беруть", "Наука не йде без бука", "Боїться учень лози більше як грози", "Не вчений та товчений та дрючкований", "Хто кого любить, той того чубить", "Небитий — срібний, битий — золотий", "Били та недобре вчили", "За невміння деруть реміння" тощо.
Батьки могли застосовувати фізичне насильство до дітей через непослух, байдикування, а особливо неробство, тощо: "Треба було робити. І корову треба було гонити, на росу, рано вставати, в шостій годині корову гнати, на босяка... Коли де хто взутий був?! І по лісі і скрізь. І тернина залізе [в ногу]... Підросла трохи та й корову гонила. Шість [років] певне [було мені] — не було кому корови гонити. [Діти] гусі пасли. Як діти хтіли робити — то робили, а не хтіли — то не робили. Але так не пискували, як тепер пискують. А матінко! Якби я сказала до мами "Мені сі не хоче" — ага! Такого слова не було! Били би! Чим попало: паском, різкою, рушником"
І побиття батьками дитини "за діло" громада не засуджувала.
За окремими згадками, надмірне й часте побиття призводило до дитячого каліцтва, а інколи й смері: "...Баби сіли, а перша каже: "Не з добра й умерло! Поти товкли його, поти товкли, поки й дотовкли до краю""
Дитяча смертність була надзвичайно високою: ледь чи не кожна селянська родина мала дитячу могилку, а то й не одну, на кладовищі. Головні причини високої смертності — неналежний догляд за немовлятами через надмірну фізичну працю матері; грубе (недитяче) харчування; відсутність ефективних медичних засобів (народна медицина могла вилікувати зовсім не від кожної хвороби).
Батьки до дитячої смертності ставилися загалом по-філософськи, про що свідчать фольклор і етнографічні записи: "Бог дав, Бог взяв", "Склянок і дітей ніколи нема досить: склянки б’ються, а діти мруть"; "Як умре дитина — то щаслива година, як умре доросла людина — то лиха година") тощо.
Звісно, я в жодному разі не стверджую, нібито батьки не відчували тугу, жаль і смуток за померлими дітьми; натомість я акцентую увагу на тому, що в традиційних уявленнях і практиках, пов’язаних із дітьми, були дещо інші цінності, ніж тепер.
Повну версію матеріалу читайте на сайті "Гендер в деталях"
